Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Священник написав вікарію тієї парафії, де Лілі колись жила з матір'ю та вітчимом. І швидко отримав відповідь. Один із парафіян дуже добре пам'ятав ті події, що сталися тридцять років тому. Зникнення Енн наробило тоді багато галасу. Пішов поголос, нібито старша дівчинка з ревнощів утопила молодшу. Сусіди побігли до ріки, але мішок не вдалося знайти одразу. Поки мати дітей займалася пошуками, старша дочка втекла.

Кілька годин по тому дівчинку знайшли, живу та неушкоджену. Вона опинилася на певній відстані від дому, далі, ніж могла дійти без допомоги. У неї був лютий жар. Жодні ліки не допомагали, тож за декілька днів вона віддала Богові душу.

Мішок також знайшли. У ньому справді було мертве порося.

Лілі так і не об'явилася. Її невтішна мати померла декілька років по тому. Вітчима повісили за злочини, не пов'язані з цією історією, а зведений брат завжди був покидьком, що тільки байдикував, та й ніхто його вже не бачив багато років.

— Ви ні в чому не винні, — повідомив пастор Лілі.

Рита обняла збиту з пантелику жінку.

— Той ваш брат обдурив вас, із заздрощів, бо таке вже в нього чорне нутро. Він знав, що ви невинна, але постійно втовкмачував вам почуття провини. Але ви не топили свою сестру.

— Тоді чого хотіла Енн, коли вийшла з води біля «Лебедя»?

— То була не Енн. Енн мертва. Вона не сердиться на вас і її душа спочиває.

Рита спробувала їй пояснити:

— У Притулку кошикаря вам снилися кошмари, а в «Лебеді» ви бачили ілюзію. Дим і дзеркала, більше нічого.

— А тепер ваш зведений брат потонув, — повідомив Лілі священник, — і більше вас не залякуватиме. Ви можете самі зберігати свої гроші, та й узагалі покинути той жахливий котедж і переселитися сюди, у теплий будинок.

Але Лілі знала повадки ріки краще, ніж будь-хто інший. Знала, що потонути насправді значно складніше, ніж дехто собі уявляє. У її свідомості Віктор, що потонув, був не менш моторошним, ніж живий, — насправді навіть ще більш страхітливим. Він і так розлютиться через те, що вона його виказала; а якщо Лілі покине те місце, де Віктор завжди може її знайти, то знавісніє ще дужче. Варто лише пригадати, що сталося, коли вона втекла від нього з містером Вайтом. Вайта знайшли мертвим, а її Віктор так відгамселив, що Лілі й сама дивувалась, як їй вдалося оклигати. Ні, краще вже його не сердити.

— Думаю, мені краще залишитись у Притулку кошикаря, — вирішила вона.

Священник із Ритою намагалися її вмовити, але, попри свою смиренність, Лілі не піддалася.

Армстронг приїхав до Притулку кошикаря, щоб забрати Мод, і виявив, що та вже поросна.

Йому не хотілося турбувати її в такому вразливому стані. Врешті, як він переконався, за нею добре доглядали.

— Ви подбаєте про неї, місіс Вайт, поки вона не опороситься?

— Залюбки. А що скаже Мод? Вона не проти лишитися? Мод наче не заперечувала, тож справу було залагоджено.

— Коли я заберу її додому, то залишу вам порося.

Кури були знервовані, кішка втекла з-під його руки, а свині дивилися так, ніби стали свідками чогось зловісного. Армстронг спохмурнів. Що сталося? Його не було якихось дві години, ходив подивитися корів для продажу.

Середульша дочка вибігла з дому і з того, як вона обхопила його руками, він зрозумів, що сталося справді щось лихе. Вона не могла говорити від задишки.

— Робін? — спитав він.

Вона кивнула.

— Де мати?

Дочка вказала на кухонні двері.

Усе було перевернуто догори дриґом. Суп без догляду википав на плиті, тісто сохло на робочій поверхні. Бесс стояла, тримаючись за спинку крісла-гойдалки, навколо неї ширилися флюїди обурення та протесту. У гойдалці сиділа його найстарша дочка Сьюзен, зіщулена та бліда. Її руки були якось незграбно перехрещені на грудях, а долоні вона притискала до шиї. Навколо скупчилося трійко молодших, перелякано смикаючи її за спідницю.

Пальці Бесс відпустили спинку крісла, коли вона побачила, що він повернувся.

Дружина підвела на нього стурбований погляд. Жестом попросила його мовчати.

— Ось, — звернулася вона до малечі, що не відпускала сестру, — віднесіть це свиням.

Змела овочеві шкурки в миску і віддала найстаршій дитині. Погладивши на прощання сестру по коліну, вони нарешті пішли.

— Що сталося? — спитав він, коли двері зачинилися.

— Як завжди.

— Скільки цього разу?

Вона назвала суму, і Роберт заціпенів. Це значно перевищувало звичні Робінові апетити.

— У яку ж халепу він втрапив, якщо йому потрібні такі шалені гроші?