Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Що ж з тобою сталося, моя мила? Як ти тут опинилася?

Він витяг із кишені жолуді, й Мод делікатно з'їла їх по одному просто з його долоні. Небагато знайдеться свиней, які б уміли так робити, й Армстронгове серце мало не луснуло від радості.

Тим часом Лілі терла кулаками очі та примовляла:

— Я не хотіла! Я не знала!

Рита переводила погляд від Лілі до Армстронга зі свинею.

Із чого ж почати?

— Лілі, про що ви говорили, коли ми прийшли? Що саме ви не хотіли робити?

Ніби не почувши, Лілі все повторювала:

— Я не знала! Не знала!

Нарешті, після ще декількох спроб, Лілі почула та зрозуміла запитання.

— Я розповідала це свині, — крізь схлипи зізналася жінка. — Вона вважає, що я маю все розповісти панотцеві.

Священник, одягнений у нічну сорочку та халат, запросив нічних гостей сісти. Армстронг обрав стілець під стіною, а Рита сіла на диван.

— Я ніколи не дозволяла собі сісти у цьому домі, — промовила Лілі. — Але сьогодні я прийшла сповідатися, і більше сюди не повернуся, тому все-таки сяду.

Вона обережно присіла на диван поруч із Ритою.

— Що ж, про яку сповідь ідеться? — спитав священник, звертаючись до лікарки.

— Це про мене, — обізвалася Лілі. Вона схлипувала увесь час, коли плелася берегом, але тепер голос її трохи зміцнішав. — Це я. Вона виходить із ріки і вказує на мене пальцем. Вона знає, що то зробила я.

— Хто вказує пальцем?

Рита пояснила пасторові про ілюзію в «Лебеді» й те, чого вони намагалися за її допомогою досягти, а потім обернулася до Лілі.

— Це все було несправжнє, Лілі. Ми не хотіли вас налякати.

— Вона раніше з'являлася у Притулку кошикаря. Вилазила з ріки і вказувала на мене пальцем. Вона була справжня. Я знала, що так воно і є. З неї на підлогу стікала вода і потім на тому місці була калюжа. Коли я не зізналася, а навпаки — приховала свій злочин, вона з'явилась у «Лебеді», а тепер тицяє в мене пальцем. Вона знає, що то зробила я.

— Що саме ви зробили, Лілі? — Рита сіла перед нею навпочіпки і взяла її руки в свої. — Розкажіть нам.

— Я її втопила!

— Ви втопили Амелію Вон?

— Вона не Амелія Вон! Вона Енн!

— Ви втопили свою сестру?

Лілі кивнула.

— Я втопила її! І вона не залишить мене у спокої, доки я не зізнаюся.

— Тепер я розумію, — сказав священник. — Вам і справді треба сповідатися. Розкажіть мені, як це сталося.

Тепер, коли діло дійшло до сповіді, Лілі заспокоїлася. Сльози у неї висохли, та й у голові стало трохи більше ладу. З волоссям, що вибилося з-під шпильок, та з великими блакитними очима на худорлявому обличчі вона видавалася навіть молодшою за свій вік, переповідаючи цю історію у світлі канделябра пасторової вітальні.

— Мені було дванадцять чи, може, тринадцять. Я жила в Оксфорді з мамою, вітчимом і зведеним братом. Мала маленьку сестричку Енн. На задньому дворі ми тримали свиней на продаж, але мій вітчим погано про них дбав, і вони постійно хворіли. Сестра теж була нездорова та квола. Ми з мамою її любили, а от мого вітчима вона дратувала. Він хотів другого сина. Для нього тільки хлопці щось важили. Він обурювався, що ми з сестрою так багато їмо. Ми його боялися, і мати теж. Тож я намагалася їсти менше та підгодовувала тендітну сестру. Але вона все одно нездужала. Одного дня, коли сестра лежала хвора в ліжку, мати полишила мене коло неї, а сама пішла купити їй ліків. Я повинна була приготувати вечерю і прислухатися до Енн на випадок, якщо з нею станеться напад кашлю. Вітчим розсердився б на матір за ліки, бо вони надто дорогі, й дівчиська не варті таких витрат. Я дуже хвилювалася, і мати також. Поки неньки не було, в кухню зайшов брат із якимось згортком. То виявився перев'язаний мотузкою мішок. Він сказав мені, що здохло одне порося. У таких випадках у мої обов'язки входило скидати трупи в річку, бо вітчимові не хотілося копати яму та ховати тварин. Я сказала братові, що мені ще треба приготувати вечерю, а він може віднести порося до річки й сам. Брат відповів, що його батько відлупцює мене так, що аж гай гудітиме, якщо я не зроблю так, як він каже. Тож я пішла. Мішок виявився важким. Коли я дісталася до річки, то поставила його на краю обриву, де було слизько, і підштовхнула. Тоді пішла додому. Коли дійшла до нашої вулиці, то побачила, що всі сусіди були надворі й про щось перешіптувалися. До мене підбігла мати. «Де Енн? — у розпачі крикнула вона. — Де твоя сестра?»

«У нашій кімнаті», — відповіла я, а мати ридала, лементувала і питала знову: «Де Енн? Чому тебе там не було? Куди Енн поділася?»