Марк Леви - Викрадач тіней

Люк не чекав нашої відповіді. Роззувшись і знявши шкарпетки, він побіг по піску до краю прибою. Софі подивилася йому вслід, підморгнула мені, роззулася й побігла доганяти Люка, який із криками ганявся за хвилями. Я теж пішов до води, з неба світив майже повний місяць, і моя тінь бігла попереду. Обходячи калюжу, я майже чітко побачив у відблисках солоної води силует дівчинки, яка дивилася на мене. Коли я дістався прибою, Люк і Софі були захекані. Ноги в нас замерзли, Софі цокотіла зубами. Я обняв її, щоб розтерти спину. Час було повертатися до готелю. Ми пішли назад через станцію, несучи взуття в руках. У готелі всі спали, і ми нечутно піднялися сходами.

Прийнявши душ, Софі забралася в ліжко й відразу заснула. Люк замилувався, як вона спить, махнув мені рукою й вимкнув світло.

Уранці нас аж млоїло від самої думки, що доведеться снідати в готелі. Товариство було не надто веселе, а від жування протезами з душі вернуло.

— Але ж сніданок входить у вартість номера! — наполягав Люк.

Та бачачи кисле личко Софі, яка заповзялася до сухариків, Люк відштовхнув стільця, наказав нам чекати й побіг до кухні. За п’ятнадцять довгих хвилин пожильці, які сиділи за столами, попідводили носи від тарілок, внюхуючись у незвичний запах. Запала цілковита тиша, усі старенькі поклали виделки й ножі та з цікавістю позиркували на двері.

Нарешті з’явився й замурзаний борошном Люк, несучи повний кошик коржиків. Він обійшов усі столики, роздав кожному по два коржики, повернувся до нас, три коржики поклав перед Софі й усівся знову з відчуттям виконаного обов’язку.

— Я їх приготував із того, що спромігся знайти, — пояснив він, умощуючись. — Треба купити три кульки борошна, масла й цукру, мені здається, я вигріб геть усі запаси нашої бандерші.

Його ще теплі солодкі коржики танули в роті.

— Я скучаю за пекарнею, — зізнався Люк, обводячи поглядом небокрай. — Мені подобалося, як зранку до крамниці приходять перші ласі покупці. Дивись, які щасливі ці старі; це, власне, не лікування, але воно їм явно на користь.

Я поглянув на старих: вони ласували коржиками. Замість глибокої тиші, що панувала, коли ми зайшли до їдальні, зав’язалися жваві розмови.

— У тебе золоті руки, — похвалила Софі, напихаючи рот коржиком. — Зрештою, це своєрідне лікування.

— Ось цей, — зауважив Люк, указуючи пальцем на діда, який тримався рівно, як тичка, — копія Маркеса через кілька років.

Кожному з наших сусідів було щонайменше втричі більше років, аніж нам. Серед тих звеселілих облич час від часу лунав навіть сміх. Мені здалося, що я знову потрапив до шкільної їдальні, тільки мої однокласники поперевдягалися у старих.

— Підемо подивимося на море при денному світлі, — запропонувала Софі.

Гайнули до номера вдягти светри й куртки — і на море.

Коли ми прийшли на пляж, я нарешті зрозумів, що відчув учора. Я вже бував на цьому курортику. Наприкінці молу з ранішньої імли виринав невеличкий закинутий маяк, такий, як я його запам’ятав у дитинстві.

— Ти йдеш? — запитав Люк.

— Даруй?

— Край пляжу є забігайлівка, ми з Софі хочемо справжньої кави, бо в готелі була бурда.

— Ідіть, я наздожену, мені треба дещо перевірити.

— Тобі треба щось перевірити на пляжі? Якщо ти непокоїшся, що море відступило, гарантую, увечері воно неодмінно повернеться.

— Можеш мені зробити ласку й не знущатися?

— Та чого там! Ваш слуга супроводитиме Пані, поки Пан рахуватиме мушлі на пляжі. Чи маю я передати послання?

Не слухаючи більше глузування Люка, я наздогнав Софі, вибачився, що відлучуся, пообіцяв невдовзі до них приєднатися.

— Куди ти?

— На мене наринув спогад, я наздожену вас за п’ятнадцять хвилин максимум.

— Який спогад?

— Здається, я колись приїздив сюди на кілька днів із мамою, ці дні багато чого змінили в моєму житті.

— І ти тільки зараз це помітив?

— Це було чотирнадцять років тому, і я більше сюди не повертався.

Софі повернулася до мене спиною. Поки вони йшли геть попід руку з Люком, я попрямував на дамбу.

Іржава табличка все ще теліпалася на ланцюзі. Із фрази «Стороннім вхід заборонено» можна було прочитати лише літери «р» та «з». Я переступив через неї, штовхнув залізні двері, роз’їдений сіллю замок яких давно струхлявів, і піднявся на оглядовий майданчик. Східці, здавалося, поменшали, колись вони були ніби вищі. Сходами я піднявся на верхівку, скло було ціле, тільки чорне від бруду. Я протер його кулаками, приклав очі до двох кружалець, що були, як лінзи бінокля, націлених у моє минуле. Нога за щось перечепилася. На підлозі під шаром пилюки лежала дерев’яна коробка. Я схилився й відкрив її.