Марк Леви - Викрадач тіней

Того вечора Софі була на чергуванні, а я вільний. Люк, як завжди, зубрив, і йому знадобилася допомога. Ми поїли макаронів, я сів до письмового столу в ролі викладача, Люк мав відповідати як студент. Опівночі він пожбурив підручник біології через усю кімнату. Щось таке перед першою екзаменаційною сесією відчував і я: хотілося все покинути та втекти на край світу. Я підняв книжку й вів далі, ніби нічого не сталося. Та Люк думав про своє, і його розгубленість мене трохи непокоїла.

— Я вибухну зсередини, якщо не поїду звідси бодай на два дні, — заявив він, — а все, що залишиться від мого тіла, заповім медицині. Їх має зацікавити перший людський інкубатор, який вибухнув ізсередини. Уявляю, як лежу на резекторському столі в оточенні молоденьких студенток. У всякому разі, дівчатка розбиратимуть мої тестикули перш ніж мене зариють у землю.

З тієї промови я зрозумів, що моєму другові справді варто провітритися. Я поміркував над цією ситуацією й запропонував йому далі готуватися до екзаменів на природі.

— Терпіти не можу корів, — буркнув він.

Запала тиша. Я не зводив із Люка очей, а він дивився в порожнечу.

— Я хочу на море, — заявив він, — щоб безмежний виднокрай, відкрита далечінь, бризки хвиль і крики чайок…

— Здається, я зрозумів картинку, — зауважив я.

До найближчого узбережжя було триста кілометрів, туди ходив єдиний пасажирський поїзд, їхати — шість годин.

— Винаймемо автомобіль, хай на це піде вся моя санітарська зарплата, я шикую, але, благаю, поїхали на море.

Коли Люк завершував цю фразу, до нас нагодилася Софі.

— У вас незамкнено, я не потурбую? — спитала вона.

— Я думав, ти на чергуванні.

— Я теж так думала, чотири години котові під хвіст. Я переплутала дні, і лише через чотири години збагнула, що нас чергує двоє. А який вечір я могла провести з тобою!

— Атож, — відказав я.

Софі пильно подивилася на мене, вираз її обличчя не віщував нічого доброго. Я широко розплющив очі, щоб без зайвих слів дізнатися, що не так.

— На вихідні ти ідеш до моря, наскільки я розумію? Тільки не треба супитися, я не підслуховую під дверима, Люк волав так, що його було чути на сходах.

— Не знаю, — відказав я. — Якщо вже ти чула нашу розмову, ти могла зауважити, що я ще нічого не відповів.

Люк слідкував за нашим обміном поглядами, як глядач за м’ячем на тенісному корті.

— Роби, як знаєш, якщо ви хочете провести вихідні разом, я знайду що робити, за мене не переживайте.

Люк, певно, здогадався, з якою дилемою я зіштовхнувся. Він скочив на ноги, кинувся навколішки, обхопив ноги Софі руками й заскиглив (пригадую, він утнув подібний номер, щоб уникнути покарання в пані Шефер):

— Благаю, Софі, їдьмо з нами, не копиль губи, не сердься на нього, я знаю, що ти хотіла б провести ці два дні з ним, але він мені рятує життя. Який із тебе лікар, коли ти відмовляєш у допомозі людині, якій загрожує небезпека, особливо якщо ця людина — я? Мене задушать усі ці підручники, якщо ви не вивезете мене звідси. Їдьмо з нами, пожалій мене, я піду собі на пляж, і ви не бачитимете мене, я стану незримим. Обіцяю триматися подалі, я не говоритиму ні слова, зрештою, ти забудеш, що я існую. Два дні на морі, лише ви двоє і моя тінь, прошу, погоджуйтеся, за машину, бензин та готель плачу я, пригадуєш рогалики, які я робив лише для тебе? Я ще не був із тобою знайомий, але вже знав, що ми порозуміємося. Якщо ти погодишся, я напечу тобі таких тістечок із кремом, аж оближешся.

Софі опустила очі додолу й серйозно спитала:

— Яких іще тістечок з кремом?

— Ще одна причина поїхати: ти не можеш не скуштувати моїх тістечок з кремом! Якщо ти відмовишся, цей бовдур теж не поїде, я не зможу провітритися, не зможу повторити матеріал і завалю іспити, коротше, моя лікарська кар’єра у твоїх руках.

— Досить клеїти дурня, — лагідно сказала Софі, допомагаючи йому звестися.

Вона похитала головою та сказала, що «яке їхало, таке й здибало».

— Хлопчаки! Їдьмо на море, тільки щоб тістечка з кремом були по поверненні.

Ми залишили Люка вчитися. Він мав заїхати по нас у п’ятницю зранку.

Поки ми йшли до її дому, Софі взяла мене за руку.

— Ти справді відмовився б від моря, якби я не захотіла їхати? — спитала вона.

— А ти відмовилася б? — відповів я.

Заходячи до своєї кімнати, вона сказала, що Люк — у своєму роді хлопець єдиний і неповторний.

Звісно, Люк знайшов найдешевшу із наданих в оренду машин. Старий «брік», кожне крило якого було пофарбоване в інший колір. Фари розділяв іржавий, без облямівки радіатор, і вони нагадували пару скошених очей.