Марк Леви - Викрадач тіней

Рятувальники привезли стареньку о двадцять третій. Її принесли на ношах, і мене здивував її веселий вигляд.

— Чого ви так радієте? — запитав я, міряючи їй тиск.

— Це надто складно, ви не зрозумієте, — відповіла вона, посміюючись.

— Хоч натякніть!

— Та ні, ви вважатимете мене за божевільну.

Старенька сіла на ношах і уважно на мене подивилася.

— А я вас упізнала! — скрикнула вона.

— Ви помиляєтеся, — відповів я, міркуючи, чи треба робити комп’ютерну томографію.

— Ви, мабуть, думаєте, що я здитиніла й міркуєте, чи провести ретельніші обстеження. Але більше здитинілий із нас двох — ви, любчику.

— Якщо вам так приємно!

— Ви живете на п’ятому праворуч, а я над вами. То хто з нас, парубче, неуважніший?

Від самого початку моєї медичної практики я боявся зустрітися з батьком за подібних обставин. Цього вечора у відділенні швидкої, а не на сходах нашого будинку, я зустрів свою сусідку. Я до нього в’їхав п’ять років тому, п’ять років я чув, як вона ходила в мене над головою, як свистів її чайник, як вона відчиняла вікна, і навіть не замислювався, хто там наді мною, і як виглядає людина, що веде таке життя, як і я. Люк має слушність, великі міста доводять до божевілля, висотують із вас душу, а потім випльовують, наче пережований тютюн.

— Не переймайтеся, хлопче, то й що, якщо я отримала для вас дві-три бандеролі, чи варто заходити дякувати? Ми кілька разів зустрічалися на сходах, але ви бігли так швидко, що, якби ваша тінь йшла за вами, вона загубилася б між поверхами.

— Дивно, що ви таке кажете, — зауважив я, розглядаючи при світлі її зіниці.

— Що тут дивного? — здивувалася вона, приплющуючи очі.

— Нічого. Скажіть-бо, що вас настільки звеселило.

— О ні, тепер узагалі не скажу, раз ви мій сусід. До речі, зробіть мені ласку.

— Усе, що забажаєте.

— Попросіть товариша тихіше розважатися з подружкою, я була б дуже вдячна. Я нічого не маю проти розваг молоді, але в моєму віці сон, на жаль, надто чутливий.

— Якщо вас це втішить, навряд чи ви їх іще почуєте: як я розумію, їхні стосунки близькі до розриву.

— А, — вдумливо промовила старенька, — мені дуже шкода. Ну що ж, якщо зі мною все гаразд, я можу піти додому?

— Ні, доведеться залишити вас під наглядом, я зобов’язаний.

— А що збираєтеся пильнувати?

— Вас!

— Гаразд, я збережу вам час. Я досить стара жінка, яка вас не обходить, і я посковзнулася на кухні. Не треба нічого іншого роздивлятися чи робити, а лише перев’язати ногу, яка пухне на очах.

— Полежте, ми відправимо вас на рентген, і якщо перелому немає, після чергування я відвезу вас додому.

— Коли вже ми виявилися сусідами, даю вам три години, якщо ні, добиратимуся сама.

Я виписав направлення на рентген, доручив стареньку санітарові й повернувся до роботи. Чергування в новорічну ніч — найгірше з усіх. Уже після пів на першу ранку прибувають перші хворі: алкогольні отруєння й переїдання. Я ніколи не збагну сенсу таких святкувань.

Сусідку я відшукав на світанку. Вона сиділа в інвалідному кріслі, тримала сумочку на колінах, і нога в неї була забинтована.

— Добре, що ви подалися в медицину, бо як шофера вас забракували б. То що, поїдемо?

— Чергування в мене закінчується за півгодини. Нога болить?

— Це лише розтягнення зв’язок, не треба бути мудрим лікарем, щоб це зрозуміти. Якщо принесете кави з автомата, я ще зачекаю трішки — трішки, але не більше.

Я пішов до автомата й приніс кави. Вона вмочила губи в напій, скривилася, віддала мені кухлик і показала на корзину для сміття.

У вестибюлі відділення швидкої було порожньо. Я зняв халата, забрав пальто з кімнати для чергових і повіз бабцю надвір.

Я виглядав таксі, коли один із лікарів швидкої впізнав мене й запитав, куди нам їхати. Він щойно закінчив чергування й люб’язно погодився підвезти нас. Так само люб’язно він допоміг занести мою сусідку по сходах. Ми ледве дихали, поки дісталися на шостий поверх. Сусідка простягла мені ключі. Колега пішов, а я допоміг старенькій пересісти в крісло.

Я пообіцяв, що принесу їй усе, що потрібно: з розтягненими зв’язками кілька днів їй ліпше не ходити по сходах. Я написав номер свого телефона на аркушику, який поклав на видному місці, на круглому столику, і сказав, щоб вона телефонувала мені, тільки-но їй щось знадобиться.

Я вже йшов, коли вона покликала мене.

— А ви не надто цікавий, не запитали навіть, як мене звуть.

— Аліса, вас звати Аліса, так записано в картці.

— І дата народження?