Марк Леви - Викрадач тіней

Коли все трохи вляглося, чергова бригада заходилася прибирати.

Люк так і сидів у кріслі, де я його залишив. Я підсів до нього. Він сидів, опустивши голову на коліна. Я змусив його поглянути на мене.

— Усе скінчилося, — підбадьорив я його, — ти пройшов перше бойове хрещення і, хоч, може, ти й думаєш не так, витримав його досить добре.

Люк зітхнув, обвів кімнату каламутним поглядом і кинувся виблювати надвір. Я пішов за ним, щоб підтримати.

— Що ти там казав про те, як я його витримав? — запитав він, спираючись спиною об стіну.

— Це була кепська різдвяна ніч, запевняю, що ти добре тримався.

— Ти хочеш сказати, що я поводився, як покидьок, беркицьнувся без тями, а потім побіг блювати; гарний із мене студент-медик, нічого сказати.

— Якщо тобі від цього стане ліпше, можу сказати, що коли вперше потрапив до резекторської, я теж знепритомнів.

— Дякую, що попередив, у нас перше заняття в анатомічному театрі наступного понеділка.

— Усе буде гаразд, ось побачиш.

Люк спопелив мене поглядом.

— Ні, нічого гаразд не буде. Я місив тісто, а не людську плоть, краяв хліби, а не скривавлені сорочки й штани, жоден із моїх кренделів не волав пробі, навіть коли я всаджував у нього ножа. Здається, це все не для мене.

— Люку, більшість студентів-медиків проходить через такі сумніви. З часом звикнеш. Не уявляєш, як приємно когось лікувати.

— Ліпше я лікуватиму людей булочками з шоколадом, можу запевнити тебе, що це мені завжди вдавалося, — сказав він, знімаючи халат.

Я застав його трохи згодом удома, коли повернувся вранці після лікарні. Він сердито витягав речі з сумки: розкладав їх по відведених йому шухлядах комода.

— Уперше моя сестричка зустрічатиме Різдво без мене. Як я їй поясню свою відсутність по телефону?

— Скажеш правду про все, що сталося цієї ночі.

— Одинадцятирічній дівчинці? Може, ще щось вигадаєш?

— Різдвяного вечора ти рятував людей, які потрапили в аварію, чим можуть дорікнути тобі рідні? До того ж ти сам міг їхати тим автобусом, тож годі скиглити.

— А міг бути й удома! Мені тут бракує повітря, я задихаюся в цьому місті, задихаюся у великій медичній аудиторії, серед цих підручників, які треба зубрити і вдень і вночі.

— Скажи, що не так? — запитав я в Люка.

— Анабель, ось що не так! Я мріяв про кохання з жінкою, уявити не можеш, наскільки! Щоразу, коли батько осмикував мене й повертав до реальності, я мріяв про дівчину, уявляв її собі. А тепер, коли вона в мене є, я хочу знову бути одинаком. Я навіть сердився на тебе, що у вас із Софі поверхові стосунки. Уперше, коли я її побачив у твоєї мами, подумав, що це все одно, що годувати мармеладом свиней.

— Ґречно дякую.

— Шкода, але я бачив, що ти на неї й не дивишся, а така дівчина — рідкість.

— Ти натякаєш, що запав на Софі?

— Не мели дурниць, якби це було так, я не натякав би, кажу тобі, я заплутався. Мені нудно з Анабель, вона якась глевка. Вона гне кирпу й дивиться на мене звисока, бо я виріс у провінції.

— Чому ти так вважаєш?

— Свята вона вирішила проводити з рідними, я запропонував приєднатися до них, але зрозумів, що їй не хочеться знайомити мене з батьками. Ми з різних прошарків.

— Може, ти трохи перебільшуєш? Можливо, вона побоялася брати якісь зобов’язання? Якщо когось знайомиш із батьками, це безслідно не минає, це вже якийсь новий етап у стосунках.

— А ти про все це думав, коли привозив Софі до своєї мами?

Я мовчки дивився на Люка. Ні, я не думав про все це, коли зненацька запропонував Софі поїхати зі мною до моєї мами, і тільки тепер зрозумів, що вона мала подумати.

Мої егоїзм і дурість пояснювали те, що вона віддалилася від мене на початку осені. І я їй нічого не запропонував на Різдво. Наша закохана дружба в’янула, і тільки я цього не помічав. Я покинув Люка наодинці з його похмурими думками й кинувся телефонувати Софі. Ніхто не відповів. Можливо, мій номер висвітився на екрані її телефона, і вона не захотіла відповідати.

Я зателефонував мамі з вибаченнями. Вона запевнила, що чудово мене розуміє й сказала не турбуватися, адже подарунками ми можемо обмінятися й пізніше, вона намагатиметься приїхати ще до весни, десь у лютому.

Увечері перед Новим роком я був на чергуванні, я виміняв цю ніч на різдвяну й програв. Люк поїхав побачитися зі своїми. Я все ще нічого не знав про Софі. Я влаштувався в кріслі в передпокої відділення швидкої, чекаючи, коли почнуть надходити перші гості. Тієї ночі на мене чекало несподіване знайомство.