Марк Леви - Викрадач тіней

Я збирався винести посуд, але вона взяла мене за руку й сказала, що миття може зачекати. Вона запитала, чи я не запрошу її на горище.

Я провів її нагору, підтягнув драбину, причинив ляду, і ми вмостилися перед вікном.

Я не відразу зважився поставити їй запитання, яке так давно крутилося в мене на язиці.

— Ти так нічого й не знаєш про тата?

Мама примружила очі. Я впізнав той її медсестринський погляд, коли вона хотіла дізнатися, чи готую я якусь капость, а чи вдаю хворого, щоб не йти на контрольну з історії або математики.

— Ти ще часто думаєш про нього? — запитала вона.

— Коли до нас на швидкій потрапляє чоловік його віку, я боюся, чи це, бува, не він, і щоразу думаю, що робитиму, як він мене не впізнає.

— Він тебе відразу впізнав би.

— Чому він ані разу не навідався до мене?

— Я дуже довго не могла йому вибачити, можливо, надто довго. Тому й казала таке, про що тепер шкодую, але це через те, що я його ще кохала. Я ніколи не переставала кохати твого тата. Людина здатна на жахливі речі, коли поєднуються кохання й ненависть, на таке, про що пізніше жалкуєш. Найбільше я йому дорікала за те, що він мене покинув, але зрештою погодилася, що в цьому є й моя частка вини.

Я каралася, уявляючи його щасливим з іншою жінкою. Цього я не могла йому вибачити.

Маю тобі зізнатися, хоч твоя мати може видатися тобі й старомодною, але він єдиний чоловік, якого я знала у своєму житті.

Якби я сьогодні з ним зустрілася, я подякувала б йому за те, що він подарував мені найкращий подарунок у світі — тебе.

Усе те мені казала не тінь моєї матері, а вона сама.

Я пригорнув її до себе й запевнив, що люблю її.

Деякі неоціненні миті життя пов’язані з такими дрібницями.

Якби я не залишився того вечора, у нас із мамою могло й не бути цієї розмови. Коли ми йшли з горища, я востаннє повернувся до вікна й мовчки подякував моїй тіні.

Будильник я поставив на третю ранку. Я вдягнувся й тихцем вислизнув із дому, щоб піти до школи.

О цій порі місто було порожнє. На вітрині хлібної крамниці була опущена залізна завіса, я пройшов повз неї й непомітно звернув до прилеглої вулички. Причаївшись у темряві, за п’ятдесят метрів від невеликих дерев’яних дверей, я чекав.

О четвертій Люк із батьком вийшли з пекарні. Як він і казав, Люк поставив під стіною два стільці, і його батько сів на перший. Люк приніс йому кави, і вони сиділи мовчки. Батько Люка допив каву, поставив чашку на землю й заплющив очі. Люк подивився на батька, зітхнув, підняв чашку й пішов до пекарні. Це була та мить, якої я чекав, я зібрав волю в кулак і ступив наперед.

Люк — друг мого дитинства, найкращий друг; але, хоч би як дивно це звучало, я ніколи не знав його батька. Коли я бував у них, ми повинні були сидіти тихо. Я боявся до смерті того чоловіка, який жив нічним життям і спав по обіді. Я уявляв його привидом, який бродить над нами, щойно ми відриваємося від виконання домашніх завдань.

Цьому пекареві, з яким я ніколи й не здибався, певною мірою завдячую своєю старанністю в шкільні роки й тим, що уникнув чималих покарань, які так любила призначати пані Шефер.

Якби не страх перед ним, багато моїх домашніх завдань не були б виконані вчасно. Зараз я нарешті заговорю з ним, але спочатку треба його розбудити й пояснити, хто я.

Я боявся, що він скрикне й приверне увагу Люка. Тож легенько поторсав його за плече.

Він кліпнув очима, аж ніяк не здивувавшись, і на мій великий подив сказав:

— Це ти, Люків приятель? Я тебе впізнав. Ти подорослішав, але не дуже змінився. Люк у пекарні. Можеш із ним побалакати, але недовго, роботи в нас багацько.

Я сказав, що прийшов не до Люка.

Пекар пильно подивився на мене, устав і махнув рукою, щоб я відійшов по вуличці далі.

Прочинивши двері до пекарні, він гукнув синові, що йде розім’яти ноги, а тоді приєднався до мене.

Люків батько вислухав мене, не перебиваючи. Коли ми дійшли до кінця вулички, він із силою стис мені руку й сказав:

— А тепер забирайся!

Він пішов назад, не озираючись.

Я понуро поплентався додому, злий на себе за те, що провалив доручену мені місію. Уперше.

Повернувшись додому, я з надзвичайною обережністю повернув клямку, щоб не наробити шуму.

Даремно, увімкнулося світло, і на порозі кухні я побачив маму в нічній сорочці.

— Знаєш, у твоєму віці, — зауважила вона, — ти можеш уже й не лазити через паркан.

— Я пішов пройтися, бо щось не спалося.

— Гадаєш, я не чула, як дзеленчав твій будильник?