Марк Леви - Викрадач тіней

Я відчиняю двері на вуличку позаду пекарні й виношу два табурети. Ми з татом сідаємо попити кави. Багато не розмовляємо, бо тато каже, що не можна шуміти, треба дати тісту спочити, але спочиває саме він, бо швидко втомлюється.

Я поспіхом ковтаю каву й даю йому поспати з годинку на стільці біля кам’яної стіни. Сам іду мити форми й розстеляю шмат лляного полотна, де викладатимемо хліб.

Коли батько повертається, робимо друге закладання. Ми ділимо тісто, формуємо хлібини, трохи підрізаємо зверху, щоб мати гарні поздовжні жолобки, а тоді саджаємо їх у піч.

Щоночі ми повторюємо те саме, але щоразу виходить по-різному, результат не можна вгадати.

Якщо холодно, тісто довше сходить, треба додавати теплої води та дріжджів; якщо спекотно, воно потребує крижаної води, бо швидко висихає.

Хорошого хліба не спечеш, не звертаючи уваги на деталі, ба навіть на погоду: пекарі не люблять дощу, бо тоді робота в пекарні затягується.

О шостій ми дістаємо першу ранішню партію. Даємо хлібцям охолонути й несемо до крамниці. Ось так, друже, але якщо ти думаєш, що після всього розказаного ти сам зможеш випікати хліб, ти дуже помиляєшся. Адже й я не стану лікарем після твоїх розповідей про лікарню.

Та годі, мені треба йти спати, поцілуй за мене твою маму, а особливо твою подружку, вона так ніжно на тебе дивиться, тобі дійсно поталанило, я щиро радий за тебе.

Зачинивши за Люком двері, я пішов до мами в садок. Мама схилилася над рядком троянд, які поприбивав дощ, тепер вона їх методично вирівнювала.

— У мене сильно болять коліна, — поскаржилася вона, встаючи. — Сьогодні ти маєш кращий вигляд. Треба було б тобі лишитися тут на кілька днів, щоб набратися сили.

«Я не відповів, я дивився у твої очі, які всміхалися мені. Якби ти знала, як хотілося мені почути хоч слово прощення, як тоді, коли ти могла прощати все, навіть відсутність».

— Ви непогана пара, — зауважила мама, беручи мене під руку.

А що я все мовчав, вона провадила:

— Якби вона тобі не подобалася, ти не водив би її вчора на своє горище. Знаєш, я все чую в цьому будинку, завжди все чула. Я туди піднімалася після твого від’їзду. Коли мені тебе бракувало особливо, я відчиняла ляду й сідала перед вікном. Не знаю чого, але там я почувалася до тебе ближчою, ніби бачила тебе вдалині крізь скло. Я вже давно туди не ходила; я тобі вже казала, що в мене болять коліна, і мені важко пробиратися на чотирьох серед усього того мотлоху.

Не треба супитися, даю слово, що я не відкривала жодної з твоїх коробок. У твоєї мами є вади, але вона не порпається в чужих речах.

— Я на тебе не гніваюся, — сказав я.

Мама погладила мене по щоці:

— Будь щирий із собою, а особливо з нею; якщо ти її не кохаєш — не давай надії, це порядна дівчина.

— Чого ти мені це кажеш?

— Бо ти мій син, і я знаю тебе, як облупленого.

Мама попросила мене піти до Софі й не заважати дообрізати троянди. Я піднявся до кімнати. Софі, спершись на підвіконня, дивилася вдалечінь.

— Ти образилася, що я відпустив тебе?

Софі повернулася.

— Лекції я зможу конспектувати для двох, але ж ти чергуєш у понеділок увечері, якщо я не помиляюся.

— Атож, і це друга послуга, про яку я хотів тебе попрохати. Чи могла б ти сказати старшому, що я захворів, нічого серйозного, просто ангіна, яку я лікую сам, але не хочу заражати хворих. Мені потрібна ще доба.

— Ні, я не ображуся, ти майже не спілкувався з матір’ю, і їй буде приємно провести вечір з тобою вдвох. А що їхатиму я сама, то вигадаю якусь вірогіднішу відмовку.

Мама зраділа, що я побуду з нею трохи довше. Я взяв її автомобіль, щоб відвезти Софі на вокзал. Софі поцілувала мене в щоку й хитро всміхнулася, сідаючи до вагона. Вікна у вагонах тепер не відчиняються, тож не можна, як колись, прощатися через відчинене вікно. Поїзд рушив. Софі махнула мені рукою, і я дочекався, поки вдалині зникнуть вогні останнього вагона.

Щось не так? — запитала мама, коли я повернувся додому.

— Усе чудово, чого ти хвилюєшся?

— Ти відклав повернення й відпустив подругу саму, тільки щоб побути з матір’ю?

Я сів поруч із нею до кухонного столу, узяв її руки у свої.

— Я дуже за тобою скучив, — сказав я, цілуючи її в чоло.

— Гаразд, сподіваюся, що ти пізніше скажеш мені, що тебе непокоїть.

Ми повечеряли у вітальні. Мама приготувала мою улюблену страву, черепашки з шинкою, як колись. Вона сіла на диван поруч зі мною й дивилася, як я розправляюся з черепашками, сама так і не поївши.