Марк Леви - Викрадач тіней

Спинившись перед ворітьми школи, ми мовчки дивилися на двір, де проводили перерви.

У затінку каштана я, як мені здалося, помітив тінь хлопчика, який невправно згрібав листя. Стара лавка стояла порожньою. Мені захотілося підійти до підсобки.

Тут я залишив своє дитинство. Каштани свідки, як я хотів його позбутися! Я загадував те саме бажання, коли бачив, як у серпні падають зорі.

Я хотів якнайшвидше вибратися зі свого завузького тіла, чому ж мені так бракує Іва й розмов із ним?

— І що ми тут тільки витворяли! — Люк намагався жартувати. — Пригадуєш наші витівки?

— Ну, таки не щодня, — відказав я.

— Не щодня, але все ж…

Софі кашлянула, не те щоб вона нудилася в нашій компанії, але її вабили останні промені сонця в садку.

Вона була певна, що знайде дорогу сама, треба ж лише йти весь час прямо? «До того ж я приєднаюся до твоєї мами», — сказала вона, йдучи.

Люк зачекав, поки вона піде й присвиснув.

— А ти часу не марнуєш, поганцю. Я б теж хотів учитися щось іще робити, — зітхнув він.

— Знаєш, медичний — зовсім не «Луна-парк».

— Робітниче життя теж. Зрештою ми обоє носимо на роботі білі халати. Це ще одна риса, яка нас єднає.

— Ти щасливий? — поцікавився я.

— Я працюю разом із батьком, не завжди це легко, але я вчуся ремесла. Я починаю заробляти на життя й бавлю сестричку, вона, до речі, підросла. Графік у пекарні щільний, але я не можу поскаржитися. Мені здається, що я таки щасливий.

«Утім пристрасть, яка колись горіла у твоїх очах, як мені здалося, згасла. Мені здалося, що ти ображаєшся, що я поїхав, а тебе покинув».

— Може, проведемо вечір разом? — запропонував я.

— Твоя мама не бачила тебе багато місяців, і куди ти подінеш свою подружку? У вас це давно?

— Не пригадую, — відповів я Люкові.

— Не пригадуєш, відколи ви кохаєтесь?

— Ми з Софі, — радше, закохані друзі, — пробурмотів я.

Насправді ж я був неспроможний пригадати, коли ми вперше поцілувалися. Вона поцілувала мене в губи, коли якось ввечері я зайшов прощатися після чергування. Треба запитати в Софі, чи вважає вона це нашим першим поцілунком.

Ще якось ми гуляли по парку, я пригостив її морозивом, і коли я знімав пальцем з її губи шматочок шоколаду, вона мене поцілувала. Можливо, тоді наша дружба звернула в інший бік. Невже так важливо, коли це сталося вперше?

— У вас це серйозно? — запитав Люк. — Я маю на увазі довготривалі стосунки, даруй, якщо це питання нескромне., — вибачився він одразу.

— З нашими клятими чергуваннями, — відказав я, — нам рідко коли вдається провести разом бодай два вечори на тиждень.

— Можливо, але з вашими клятими чергуваннями вона все ж знайшла час присвятити тобі цілі вихідні, та ще й приїхати до цього Богом забутого місця. Це про щось свідчить. Вона заслуговує на більше, ніж сидіти з твоєю мамою, поки ти балакаєш зі старим друзякою. Мені теж хотілося б мати когось такого біля себе, але всі красуні нашого класу поїхали з малої батьківщини. Та й кому захочеться жити з чоловіком, який лягає о восьмій, а серед ночі біжить місити тісто, що вже зійшло.

— Але ж твоя мама вийшла заміж за пекаря.

— Моя мама мені повторює весь час, що все змінилося, хоча люди й не перестають їсти хліб.

— Приходь увечері до нас, Люку, ми їдемо завтра, і я хотів би…

— Не можу. Мені вставати о третій ночі, якщо я не висплюся, я не зможу працювати.

«Куди ти подівся, старий друзяко Люку, куди подівся твій колишній веселий сміх?»

— Ти відмовився від мерства?

— Треба хоча б мінімальну освіту, щоб пхатися в політику, — засміявся Люк.

Тіні наші падали на тротуар. Поки ми вчилися в школі, я пильнував, щоб, бува, не прихопити його тінь, а коли таке іноді ставалося, негайно повертав її хазяїнові.

Дитяча дружба — свята. Можливо, саме через це я зробив крок уперед, бо надто його любив, щоб удавати, ніби не почув того, чого він не хотів мені говорити.

Люк нічого не помітив. Але переді мною вже бігла не моя тінь, та як він міг про це знати? Тепер наші тіні були однакового розміру.

Я розстався з приятелем біля пекарні. Він знову мене обійняв і сказав, що радий був мене бачити. Ми мали б час від часу передзвонюватися.

Додому я приніс коробку тістечок, які Люк таки зміг упхнути мені. «На спогад про давні добрі часи», — сказав він, плескаючи мене по плечі.

За вечерею мама затіяла розмову з Софі. Через запитання, які вона їй ставила, мама хотіла розпитати про моє життя, вона в мене така сором’язлива!