Марк Леви - Викрадач тіней

— На вихідні не записуйся на жодне чергування, — сказав я, — поїдемо далеко звідси.

Мама зустрічала нас на вокзалі. Я, як міг, заспокоював Софі, марно переконуючи всю дорогу, що їй нічого боятися, але вона просто панікувала перед зустріччю з мамою. Вона весь час поправляла зачіску, а коли не обсмикувала светра, розгладжувала рукою спідницю.

Уперше я побачив її не у звичних штанях. Від тієї дрібки жіночності їй було не по собі: Софі звикла до хлопчачого стилю і з останніх сил чіплялася за нього.

Мама делікатно спершу обійняла її, а вже потім поцілувала мене.

Я зауважив, що вона купила собі невеличкого автомобіля, ненового й непоказного, але вже встигла його настільки полюбити, що навіть дала ім’я. Моя мама любила давати імена речам. Якось я застав її за тим, що вона бажала доброго дня чайникові, який ретельно витирала, перш ніж поставити на підвіконня, носиком до вікна, щоб він міг дивитися, що діється надворі. А мені ще дорікала, що в мене надто буйна уява.

Коли ми приїхали додому, той славнозвісний чайник, названий Марселіною на згадку про стару родичку, з’явився на столі. На столі у вітальні чекав і великий яблучний пиріг, политий кленовим сиропом.

Мама засипала нас безліччю запитань про чергування, зміни й дозвілля. Говорячи про наше стажування в лікарні, вона жваво згадувала й свою роботу медсестрою. Мама, яка ніколи не говорила мені про свою роботу, повертаючись увечері, тепер розповідала силу-силенну курйозних випадків із часів роботи медсестрою, але зверталася вона лише до Софі.

За розмовою вона весь час допитувалася, як довго ми плануємо пробути.

Софі, яка нарешті зняла ногу з ноги й трохи розслабилася, прийшла мені на допомогу й відповіла на деякі з багатьох запитань.

Скориставшись із того, я схопив наші валізи, щоб занести на другий поверх.

Поки я вибирався сходами, мама гукнула мені, що приготувала гостьову кімнату для Софі й постелила нову постіль на моє ліжко. А тоді додала, що я, можливо, вже виріс з нього. Я всміхнувся, долаючи останні східці.

День видався погожий, мама запропонувала нам прогулятися, поки вона готуватиме вечерю. Я повів Софі показувати місто мого дитинства. Хоча що там показувати?

Ми йшли дорогою, якою я стільки разів бігав. Нічого не змінилося.

Пройшли повз платан, який я порізав складаним ножиком одного сумного дня. Подряпина затягнулася, залишивши всередині дерева напис, з якого я тоді був такий гордий: «Елізабет-поганка».

Софі попросила розповісти їй про моє дитинство. Своє вона провела в столиці. Мені не хотілося розповідати їй, що найбільшою суботньою розвагою були відвідини супермаркету. Коли вона спитала, що робив цілими днями, я запросив її до хлібної крамниці:

— Ходи, я тобі покажу.

За касою сиділа Люкова мати. Побачивши мене, вона вибігла з-за стійки й кинулася мене цілувати.

Так, я виріс, це було неминуче, та й уже час. У мене поганенький вигляд, можливо, через неохайно поголені щоки. Звісно, я схуднув.

Великі міста шкодять здоров’ю. Якщо студенти-медики хворітимуть, хто лікуватиме інших людей?

Люкова мати радісно запропонувала нам частуватися всіма тістечками, які нам до вподоби.

Вона на мить замовкла, щоб роздивитися Софі й по-змовницьки мені підморгнула. Мені поталанило, вона таки гарна.

Я спитав про Люка. Він саме спав нагорі; учні пекарів зайняті не менш, аніж студенти-медики. Вона попросила нас постерегти крамницю, поки вона піде його розбудити.

— Ти ж знаєш, як приймати покупців! — сказала вона підморгуючи.

— А що, власне, ми тут робимо? — запитала Софі.

Я вмостився за прилавком.

— Хочеш еклер з кавою?

Прийшов заспаний Люк. Певно, мати йому нічого не сказала, бо він вирячив очі, побачивши мене.

Можу присягнути, що він постарішав більше за мене. У Люка вигляд теж був такий собі, може, через замурзані борошном щоки.

Ми не бачилися відтоді, як я поїхав, і та довга відсутність давалася взнаки. Ми не знаходили потрібних слів, тієї фрази, яку годилося б сказати.

Між нами установилася дистанція, і хтось мав зробити перший крок, хоч обидва цього соромилися.

Я простягнув йому руку, він кинувся мене обіймати.

— Капоснику, і де ти був увесь цей час? Скільки хворих відправив на той світ, поки я випікав шоколадні пряники?

Люк зняв фартуха. Цього разу батько зможе впоратися й сам.

Ми вирушили на прогулянку разом із Софі й незчулися, як ноги самі привели нас туди, де зародилася наша дружба, де вона пізнала найкращі роки.