Марк Леви - Викрадач тіней

— Гаразд, вона дещо зизоока, — визнав Люк, бачачи, що Софі вагається, сідати чи ні в таку купу брухту, — але мотор туркоче, і гальмівні педалі зовсім нові. Хоча зчеплення трохи й скрипить, вона доправить нас до потрібного порту, до того ж, як ви переконаєтеся, вона містка.

Софі завбачливо сіла позаду.

— А ви сідайте попереду, — дозволила вона, зі страшним ляскотом зачиняючи дверцята.

Люк повернув ключ запалювання й радісно всміхнувся нам: мотор справді працював.

Амортизатори були ще часів царя Хмеля, і на кожному віражі нас небезпечно заносило. Через п’ятдесят кілометрів Софі попросила зупинитися на першій же станції обслуговування. Без зайвих розмов вона прогнала мене на заднє сидіння: вона воліла спробувати свій шанс на місці смертника, аніж переживати морську хворобу, метляючись по задньому сидінні від віконця до віконця через кожен поворот керма.

Ми скористалися із зупинки, щоб заправитися та з’їсти по сендвічу.

Решти дороги я не запам’ятав. Я зручно прилаштувався на задньому сидінні й, заколисаний їздою, геть усе проспав. Час від часу я, щоправда, розплющував очі — Люк і Софі жваво щось обговорювали, голоси їхні мене теж заколисували, і я знову засинав.

Через п’ять годин після від’їзду Люк потермосив мене за плече — ми приїхали.

Машину він припаркував перед старим готелем, таким самим обдертим, як і вона. Склалося таке враження, що той старий непотріб сам відшукав дорогу додому.

— Я згодний, що це не чотиризірковий готель, але я пообіцяв заплатити за номери, і це все, на що я здатний, — заявив Люк, витягаючи наші сумки з багажника.

Ми мовчки пішли за ним до вестибюлю.

Власниця цього курортного закладу, певно, очолила його, коли їй було двадцять років, а тепер, коли їй стало на п’ятдесят більше, її вигляд дуже гармонував з усією обстановкою. Я думав, що в міжсезоння ми будемо єдиними клієнтами, але через бильця посхилялося з п’ятнадцять стариганів, яким кортіло дізнатися, хто це прибув.

— Це постійні наші пожильці, — стенула плечима власниця. — Сусідній притулок для людей похилого віку втратив ліцензію, і мені довелося прихистити все це чарівне товариство, не виганяти ж їх на вулицю. Вам поталанило: один із моїх пожильців помер минулого тижня, його кімната звільнилася, зараз я вас туди відведу.

— Оце поталанило, так поталанило! — прошепотіла Софі, піднімаючись сходами.

Хазяйка попросила пенсіонерів потіснитися, щоб пропустити нас до коридору.

Софі кожного з них обдарувала усмішкою.

— Якщо ми скучимо за лікарнею, — кинула вона Люкові, — обстановка нам буде про неї нагадувати.

— А як, гадаєш, я довідався про цей готель? Одна з моїх однокурсниць дала мені адресу, на канікули вона їздить сюди допомагати й заробити трохи грошей.

В одинадцятому номері виявилося два ліжка. Ми з Софі поглянули на Люка.

— Я ж пообіцяв, що вам не набридатиму, — вибачився він, — адже в готелях лише сплять, хіба ні? Але якщо вам потрібний повний спокій, я можу ночувати в автомобілі, ось і все.

Софі поклала руку Люкові на плече й сказала, що ми дісталися сюди через море, і це основне. Підбадьорений Люк запропонував нам обрати ліжко, яке подобається.

— Жодне, — пробурмотів я, стусонувши його ліктем у бік.

Софі обрала те, що далі від вікна й ближче до ванної.

Коли ми поскидали сумки, вона запропонувала довше в номері не затримуватися. Їй хотілося їсти й побачити море. Люк не змусив себе просити двічі.

— До пляжу метрів із шістсот пішки, — пояснила нам хазяйка, малюючи план на аркушику паперу. — Дорогою буде пивна, що працює цілий день.

— За обід заплачу я, — розщедрилася Софі, хмеліючи від запаху водоростей, який уже вчувався в повітрі.

Коли ми пішли торговою вуличкою, я відчув, ніби вже бував тут. Я стиснув плечима: усі приморські курортні містечка чимось схожі, певно, в мене знову розігралася уява.

Люк і Софі дуже зголодніли, чергова страва їх не наситила, і Софі намірилася пригостити всіх іще й вершками з карамеллю. З пивної ми вийшли, коли вже смерклося. Море було неподалік. Хоч ми мало що в темряві могли розгледіти, але все ж захотіли пройтися по пляжу.

Мол був ледь освітлений, на добрячій відстані один від одного блимали три вуличні ліхтарі, решта все потопало в темряві.

— Відчуваєте, — скрикнув Люк, розкинувши руки, — відчуваєте запах йоду?! Нарешті я позбувся лікарняного запаху карболки, який уївся в мене, відколи я став працювати санітаром. Я навіть намагався чистити ніздрі зубною щіткою, щоб його позбутися, ніщо не допомагало, а тут така краса! А прибій! Чуєте шум хвиль?