Марк Леви - Викрадач тіней

Ми повечеряли, сидячи по-турецьки на килимі. Люк заснув на моєму ліжку, а ми з Софі завершили вечір у неї.

Я прокинувся, коли вона вже пішла. У кухні на столі, накритому для сніданку, я знайшов записку, обперту об склянку:

«Дякую, що повіз мене до моря, дякую за ці два фантастичні дні. Мені хотілося б тобі збрехати, сказати, що я щаслива, і щоб ти мені повірив, але чомусь не вдається. Найбільше мене гнітить, що ти такий самотній поруч зі мною. Я не ображаюся, але нічого не зробила такого, щоб залишатися під дверима. Ти мені більше подобався, коли ми були просто друзями. Я не хочу втрачати найкращого друга, мені потрібна його ніжність, його щирість. Я хочу знову бачити тебе таким, як ти був.

Згодом у кафетерії ти розкажеш, що ти робив, я розповім, що робила я, і наша близькість відродиться там, де ми її залишили. Трохи згодом… побачиш, нам удасться.

Коли йтимеш, залиши ключ на столі.

Я згорнув записку й поклав до кишені. Забрав із комода кілька своїх речей, за винятком сорочки, до якої вона пришпилила записку: «Тільки не цю, вона тепер моя».

Ключ я залишив там, де вона просила, і пішов, розуміючи, що чиню, наче останній дурень, а може, і перший.

Увечері я спробував зателефонувати мамі, мені хотілося поговорити з нею, звіритися їй, почути її голос. Дзвоник лунав у порожнечі. Але ж вона казала, що їде на кілька днів. Я забув, коли вона мала повернутися.

Минуло три тижні. Зустрічаючись із Софі в лікарні, ми ніяковіли, хоч і вдавали, нібито нічого не сталося. Нашу дружбу відродив дурний регіт. Ми сиділи в лікарняному садку, скориставшись коротким затишшям, Софі переповідала мені халепу, у яку вскочив Люк. До відділення швидкої одночасно привезли двох поранених. Люк біг із ношами-візочком, щоб доправити свого клієнта першим до операційної. На повороті коридору він різко взяв убік, щоб пропустити старшу медсестру, і хворий викотився з нош. Люк кинувся на землю, щоб амортизувати удар, що йому й удалося, але ноші вдарили його по обличчю, внаслідок чого на чоло йому наклали три шви.

— Твій найкращий приятель дуже відважний. Відважніший аніж ти, коли розпоров собі скальпелем палець в анатомічній, — додала вона.

Я вже забув про той епізод на першому курсі.

Тепер я зрозумів, звідки в Люка ті шви, які я побачив учора. Він щось вигадував про двері, які вдарили його по лобі. Софі взяла з мене слово не виказувати її. Зрештою, шви йому накладала саме вона, Люк був справжнім її пацієнтом, і йшлося про збереження медичної таємниці.

Я пообіцяв усе тримати в таємниці. Софі встала, їй треба було повертатися у відділення, я притримав її, щоб теж розповісти дещо про Люка.

— А знаєш, ти йому небайдужа!

— Я знаю, — відповіла вона, ідучи.

У садок вийшла дівчинка, яка бавилася в класики. Через шибку в коридорі було видно, як її батьки розмовляють із завідувачем відділення гематології. Дівчинка підійшла до мене, вагаючись. З того як вона ступала то крок уперед, то вбік, я зрозумів, що вона хоче привернути мою увагу. Їй щось дуже кортіло мені сказати.

— Я одужала, — гордо повідомила вона.

Скільки разів я бачив, як вона бавиться в лікарняному садку, і жодного разу не поцікавився, на що вона нездужає.

— Я зможу поїхати додому.

— Я дуже за тебе радий, хоч трішки за тобою сумуватиму. Я вже звик, що ти бавишся в цьому садку.

— А ти теж скоро зможеш поїхати додому?

Сказавши це, дівчинка засміялася, і в її сміхові я почув відлуння віолончелі.

Є речі, які залишаєш позаду себе, життєві миті, що назавжди в’їлися в порох часу. Можна намагатися їх не помічати, але вони чіпляються одні за одних і утворюють ланцюжок, який прив’язує вас до минулого.

Люк приготував вечерю. Він чекав на мене, розлігшись у кріслі. Зайшовши до кімнати, я відразу пішов подивитися на його рану.

— Нічого страшного, годі бавитися в лікаря, — сказав він, відштовхуючи мою руку, — я знаю, що тобі вже відомо. Ну добре, даю тобі п’ять хвилин, щоб познущатися з мене, а потім перейдемо до інших справ.

— Допоможеш мені винайняти машину, якою ми їздили на вихідні?

— А куди ти зібрався?

— Хочу ще раз поїхати до того приморського містечка.

— Хочеш їсти?

— Так.

— Гаразд, але якщо ти хочеш, щоб я тобі щось приготував, ти маєш сказати, чого тобі заманулося туди вертати. Якщо мовчатимеш, як партизан, то заклади швидкого харчування ще відчинені о цій порі, тож, якщо поталанить, можеш розжитися на сендвіч.