Марк Леви - Викрадач тіней

Пані Пушар поколотила ложечкою какао, умочила в нього губи й поставила чашку. Якусь мить ми мовчали, поринувши в спогади.

— Вона вступила до державної консерваторії й досі там навчається. Якщо хочете її відшукати, я на вашому місці почала б саме звідти.

Я накупив печива й шоколаду для пані Пушар, потім ми перейшли на той бік вулиці, щоб придбати блок цигарок, і я провів її до готелю. Я пообіцяв приїхати ще, коли потепліє, і повести її погуляти пляжем. Вона порадила мені бути обережним на дорозі та пристебнути пасок безпеки. «У вашому віці, — додала вона, — варто подбати про себе».

Виїхав я надвечір, дорога зайняла більшу частину ночі, тож я якраз устиг повернути машину й заступити на чергування.

Повернувшись додому, я змінив халат лікаря на уніформу детектива. Консерваторія була неблизько від лікарні, але я міг дістатися туди на метро. До площі Опери — дві пересадки. Консерваторія розташована позаду Опери. Проблема була в моєму розкладі. Наближалися іспити. Між підготовкою до них і чергуваннями в лікарні я міг викроїти лише вечірні години. Довелося чекати десять днів, щоб устигнути до закриття. Але двері зачинилися в мене перед носом, коли я, промчавши переходами метро, прибіг захеканий до консерваторії. Сторож порадив мені прийти наступного дня, я благав його впустити мене: мені треба було потрапити до деканату.

— О цій порі вже нікого немає, якщо ви хочете здати документи на зарахування, приходьте до сімнадцятої години.

Я сказав, що прийшов не для цього. Я — студент-медик, і мені конче треба відшукати дівчину, для якої музика — це все її життя. Консерваторія — єдина зачіпка, щоб її відшукати, але хтось має мені допомогти.

— Ви студент якого курсу? — спитав вахтер.

— Кілька місяців залишилося до інтернатури.

— Якщо кілька місяців до інтернатури, то, певно, у вас достатньо знань, щоб оглянути горло? Воно в мене вже два дні болить, і ковтати боляче, але я не маю ні часу, ні грошей, щоб піти до лікаря.

Я охоче погодився його оглянути.

Він провів мене до своєї комірчини. Я відразу зрозумів, що в нього ангіна й запропонував йому назавтра прийти до мене у відділення швидкої, де я випишу йому рецепт, і він зможе купити антибіотики в лікарняній аптеці. Потім вахтер запитав у мене прізвище дівчини, яку я шукаю.

— Її звати Клеа, — відповів я.

— Клеа, а далі?

— Я знаю лише ім’я.

— Сподіваюся, ви жартуєте.

З виразу мого обличчя він зрозумів, що це не так.

— Слухайте, лікарю, я теж хотів би вам допомогти, але до цього навчального закладу щороку вступають дві сотні студентів. Одні не затримуються більше від кількох місяців, другі залишаються на довгі роки, треті йдуть до музичних колективів при консерваторії. За п’ять останніх років у наших списках значилося не менше тисячі прізвищ, а не імен. Це вже треба якоїсь мурашки, щоб відшукати вашу… як вона там?

— Клеа.

— Ага, Клеа… але ж без прізвища, на жаль, нічим не можу допомогти.

Пішов я такий самий засмучений, як щойно був щасливий, коли вахтер погодився відчинити мені двері.

Клеа без прізвища. Ось ким ти була, дівчинко мого дитинства, яка вже стала жінкою, близьким спогадом, нездійсненним бажанням. Міряючи кроками коридори метро, я бачив, як ти біжиш попереду мене по молу, тягнучи за мотузку повітряного змія, що крутиться в повітрі; Клеа без прізвища, яка вміла робити бездоганні «S» та вісімки в небі. Дівчинка зі сміхом, схожим на звуки віолончелі, тінь якої покликала мене на допомогу, не зрадивши її таємниці; Клеа без прізвища, що написала мені: «Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав слова, не повернувся».

Удома на мене чекав іще сердитий Люк. Він запитав, чого я наче з хреста знятий. Я розповів йому про відвідини консерваторії та мою невдачу.

— Провалиш іспити, якщо діятимеш у такому самому дусі. Ти думаєш лише про неї. Ти, друже, втрачаєш глузд, ганяючись за привидом.

Я відказав, що він перебільшує.

— Я тут трохи прибрав, поки ти швендяв, гаючи час. Знаєш, скільки аркушів я знайшов у кошику для паперів? І, зауваж, це не конспект лекцій, не хімічні формули, а начерки того самого обличчя. Малюєш ти непогано, але ліпше б вправлявся в ескізах з анатомії. Ти хоча б здогадався сказати вахтерові, що твоя Клеа вчиться гри на віолончелі?

— Ні, я не подумав.

— Та ще довбня! — обурився Люк, падаючи в крісло.

— Як ти дізнався, що Клеа грає на віолончелі? Я тобі ніколи цього не казав.

— Уже десять днів, як я прокидаюся під музику Ростроповича, вечеряю з Ростроповичем і лягаю спати під Ростроповича. Ми більше не розмовляємо, віолончель замінила наші розмови, а ти ще питаєш, як я здогадався! Гаразд, а якщо ти все-таки знайдеш свою Клеа, ти певний, що вона тебе впізнає?