Марк Леви - Викрадач тіней

— Ми?

— Ми — це тіні, — прошелестіла та, з якою я розмовляв.

— Ти справді моя тінь? — перепитав я.

— Твоя, Івова, Люкова, Маркесова, яке це має значення, скажімо так, мене обрали від класу.

Я всміхнувся, бо зрозумів, про що вона.

Хтось торкнувся мого плеча, і я заволав із жаху. Обернувшись, побачив маму.

— Ти розмовляєш із тінню, коханий?

Якусь мить я сподівався, що вона все зрозуміла, побачила, що зі мною відбувається, але вона дивилася на мене ніжно й сумовито. З того я зробив висновок, що дару в неї немає. Чула вона лише мій голос на горищі; тепер від психолога мені не відкрутитися.

Мама міцно притисла мене до себе.

— Тобі так самотньо? — спитала вона.

— Hi, присягаюся, що ні, це лише гра, — спробував я її заспокоїти. Мама на колінах підповзла до вікна.

— Звідси гарний краєвид. Давно я сюди не піднімалася. Ходи сядь біля мене і розкажи, про що ви говорили з тінню.

Я роззирнувся й помітив, що поряд із моєю тінню лише мамина. Тоді я міцно обійняв маму й притулився до неї.

«Він пішов не через тебе, коханий, він закохався в іншу жінку… а я впала з неба на землю».

Жодній дитині світу не захотілося б почути таке від матері. А вона мені цього й не казала, те мені шепнула на горищі її тінь. Гадаю, мамина тінь учинила так, щоб я не вважав себе винним у тому, що тато нас покинув.

Тепер я зрозумів, чого тіні домагалися від мене, тепер ішлося вже не про фантазії, а мама весь час твердила, що з цим у мене все в порядку. Я ще міцніше притулився до мами й попросив дещо для мене зробити:

— Ти напишеш мені листа?

— Листа? Якого листа? — здивувалася мама.

— Уяви, що поки я був у тебе в животі, ти хотіла б мені сказати, як ти мене любиш, але ми ще не могли спілкуватися.

— Але я весь час тобі казала, як я тебе люблю, поки носила тебе.

— Так, але ж я не міг тебе чути!

— Кажуть, діти чують усе в животі своєї мами.

— Не знаю, хто тобі такого наговорив, але я нічого не пам’ятаю.

Мама дивно глянула на мене.

— Чого тобі треба?

— Ну, наче тобі захотілося написати все те, що ти відчувала, аби я про це міг пам’ятати. Ну, ніби ти захотіла написати мені листа, якого я міг би прочитати вже великим, де ти мені бажала б усього найкращого і дала б дві-три поради, як бути щасливим, коли я виросту.

— І ти хочеш, щоб я зараз написала тобі цього листа?

— Еге, тільки щоб ти згадала той час, коли була при надії. Ти вже знала, як мене зватимуть, коли я був у тебе в животі?

— Ні, ми не знали, дівчинка ти чи хлопчик. Ім’я тобі дали, коли ти народився.

— Тоді напиши листа без імені, це буде ще ближче до правди.

— І звідкіля тобі спадають такі думки? — спитала мама, цілуючи мене.

— З надмірної уяви! То ти напишеш?

— Напишу, почну сьогодні ж. А тепер час лягати спати.

Я пішов спати, сподіваючись, що мій план спрацює до кінця. Якщо мама дотримає слова, перша частина вже є.

На світанку, коли я лиш розплющив очі, на тумбочці біля ліжка побачив маминого листа, а біля лампи — татове фото. Уперше за півроку ми знову зібралися в моїй кімнаті всі втрьох.

Мама написала найкращого у світі листа. Вона належала мені й завжди буде зі мною. Але в мене було важливе завдання. Мама мене зрозуміла б, якби я звірився їй. Я поклав листа до ранця й дорогою до школи зайшов до книгарні. На всі заощаджені протягом тижня гроші я купив аркуш найкращого паперу. Ми з продавцем відксерили на нього маминого листа на новому ксероксі. Не можна було відрізнити оригіналу від копії. Майже бездоганний дублікат — ніби в мене був мамин лист і його тінь. Утім оригінал я залишив собі.

На обідній перерві я пішов прогулятися до великого смітника. Там я зрештою відшукав потрібне — обвуглену тріску від підсобки, яка випала з контейнера. На ній було достатньо сажі, щоб здійснити й другу частину мого плану.

Я загорнув ту тріску в серветку, яку поцупив у їдальні, і поклав у ранець.

На уроці історії пані Генрі, поки Клеопатра вила мотузки з Цезаря, я обережно витягнув ту тріску й дублікат листа. Я їх поклав на парту й почав бруднити копію листа, розкидаючи сажу. Пані Генрі, певно, помітила мої зусилля, бо облишила Клеопатру посеред розмови з Цезарем і підійшла до мене. Я хутко зіжмакав папір і вхопив олівця.

— Можна поцікавитися, у чому в тебе руки? — спитала вона.

— У мене потекла ручка, — відповів я, незворушно.

— Якось дивно потекла твоя синя ручка, коли ти весь вимазався чорним. Коли знайдеш, чим нормально писати, перепишеш сто разів фразу: «На уроках історії не малюють». А тепер іди помий руки, умийся і повертайся негайно.