Марк Леви - Викрадач тіней

Увесь клас реготав, коли я йшов до дверей. Отака вона, дружба!

Подивившись на себе в дзеркало в туалеті, я зрозумів, на чому піймався. Не слід було витирати рукою чоло: тепер я був схожий на сажотруса.

Повернувшись за парту, я знайшов свій пожмаканий аркуш у такому стані, що вже боявся, чи не зійшли мої зусилля нанівець. Аж ні. Отакий пожмаканий лист виглядав саме так, як я хотів. Наближався кінець уроків, невдовзі я міг узятися до третьої й останньої частини мого плану.

Я сподівався, що мій план спрацює. Наступного дня листа не було в тому місці, де я навмисне погано його сховав під обвугленим шматком дерева від колишньої підсобки.

Та довелося чекати цілий тиждень, щоб у тому переконатися.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

— Я написав заяву пані директорці, звільняюся наприкінці тижня. Хотів сам тобі це сказати.

— То й ви підете, чому?

— Довго розповідати. У моєму віці вже пора розпрощатися зі школою. Правда ж? Скажімо, усі ці роки я жив минулим, бранцем свого дитинства. Тепер я вільний. Мені треба надолужити згаяний час, збудувати справжнє життя, стати щасливим.

— Розумію, — промимрив я. — Я жалкуватиму за вами, мені подобалося з вами приятелювати.

— Я теж за тобою жалкуватиму, можливо, якось побачимося.

— Можливо. Що ви робитимете?

— Спробую щастя деінде. Хочу здійснити давню мрію й дотримати обіцянки. Якщо я тобі розповім, ти нікому цього не скажеш? Слово честі?

Я сплюнув на землю.

Ів прошепотів свій секрет мені на вухо. А що це секрет, то я триматиму язика за зубами. Я людина слова.

Ми потисли один одному руки, вирішивши, що попрощатися слід тут-таки. У п’ятницю це буде надто сумно. Таким чином, ми матимемо кілька днів, щоб звикнути до думки, що більше не бачитимемося.

Удома я піднявся на горище й перечитав маминого листа. Можливо, Іва вразили мамині слова про те, що найбільше її бажанням — побачити мене успішним; що вона сподівається, що я опаную професію, якою насолоджуватимусь, і що хоч би яким був обраний мною в житті шлях, доки я любитиму й мене любитимуть, я виправдовуватиму ті сподівання, які вона на мене покладає.

Можливо, саме ці рядки звільнили Іва від пут, які тримали його в дитинстві.

Мені навіть стало прикро, що я поділився з ним листом своєї мами. Так я втратив приятеля.

Пані директорка та вчителі організували невелику прощальну вечірку. Церемонія проходила в їдальні. Ів був популярніший, ніж він думав. Поприходили батьки всіх учнів, що його неабияк розчулило. Я попрохав маму не сидіти до кінця. Я не хотів ні з ким поділяти від’їзд Іва.

То був безмісячний вечір, нічого забиратися на горище. Але засинаючи, я почув зі складок штор моєї кімнати, як Івова тінь мені сказала «дякую».

Відколи Ів поїхав, я більше не гуляю поблизу колишньої підсобки. Я зауважив, що в місць теж бувають тіні. Там гуляють спогади й навіюють на вас смуток, якщо підходити надто близько. Нелегко втрачати приятеля. Утім, часто змінюючи школи, я мав би вже звикнути, але ж щоразу те саме, якась часточка тебе залишається з тим, хто йде, ніби смуток кохання, тільки в дружбі. Не треба ні до кого прив’язуватися, це надто небезпечно!

Люк відчував, що я сумую. Щовечора після школи він запрошував мене до себе додому. Ми разом робили уроки й у перерві між математикою та історією частувалися еклерами з кавою.

Зрештою, навчальний рік закінчився. Я дуже уважно дивився, куди йду, бо, перш ніж знову застосувати свій хист, мав накопичити сили. Я мав навчитися використовувати своє вміння розумно.

Добіг кінця червень, наближалися канікули, увесь той час мені вдавалося тримати свою тінь біля себе.

Мама не змогла вирватися на вручення почесних грамот, бо в неї було чергування, і ніхто з колег не зміг її підмінити. Вона дуже засмутилася, але я сказав, що це не має значення. Наступного року буде такий самий захід, і вона домовиться заздалегідь, щоб на нього потрапити.