Марк Леви - Викрадач тіней

Сходячи на естраду, я позиркував на трибуну, на якій сиділи батьки учнів, сподіваючись побачити там мого батька: можливо, він утулився між інших батьків, щоб зробити мені сюрприз. Але він, певно, теж був на чергуванні. Моїм батькам не поталанило. Це не їхня провина.

Радість від вручення грамот вінчає завершення навчального року.

Цілих два місяці я не бачитиму, як Маркес і Елізабет вуркочуть, мов бовдури, під каштаном у дворі. Це називається літо, і це найкраща пора року.

Перевага маленького містечка в тому, що не треба далеко їхати на канікули. Ставок, куди поспішаєш купатися, і ліс, куди вирушаєш на пікнік — усе, що необхідно, на місці. Люк теж нікуди не їхав. Його батьки не могли залишити пекарню. Людям тоді довелося б купувати хліб у супермаркеті, а Люкова мама каже, що коли набуваєш поганих звичок; то дуже важко їх позбутися.

Наприкінці липня сталася незвичайна пригода: у Люка знайшлася маленька сестричка. Вона кумедно вовтузилася в колисці. З її появою змінився й Люк, він уже не був таким безтурботним, почав уходити в образ старшого брата й часто розповідав мені про те, що робитиме в майбутньому.

Мені теж хотілося сестрички чи братика.

У серпні мамі дали десятиденну відпустку. В однієї з її подруг ми позичили автомобіль і поїхали до моря. На море я їхав удруге в житті.

Море не старіє. Минулого разу пляж був такий самий.

У тому приморському сільці я зустрів Клеа. Вона була набагато вродливіша за Елізабет. Від народження Клеа була глухоніма, саме така подруга, як мені треба, ми відразу чудово порозумілися.

Ніби компенсуючи її ваду, Бог дав Клеа великі очі, просто велетенські прекрасні очі. Вона не чує, зате все бачить, не пропустить жодної дрібнички. Насправді Клеа зовсім не німа, у неї нормальні голосові зв’язки, тільки вона ніколи не чула жодного слова, тож і не вміє їх вимовляти. Пояснення досить логічне. Коли вона намагається говорити, у неї виходять хрипкі звуки, що спочатку лякає; але коли вона сміється, сміх її нагадує звуки віолончелі, я дуже люблю віолончель. Хоча Клеа нічого не говорить, вона не дурніша за інших дівчаток її віку. Навпаки, вона знає напам’ять багато віршів і розповідає їх руками. Клеа взагалі розмовляє за допомогою жестів. У моєї першої глухонімої приятельки міцний характер. Наприклад, якщо їй хочеться кока-коли, вона витворяє неймовірні рухи пальцями, і батьки негайно здогадуються, чого вона бажає. Я відразу вивчив, як сказати «ні» мовою жестів, коли вона спитала, чи можна ще одну порцію морозива.

У кіоску на пляжі я купив поштову картку, щоб написати татові. Я швидко заповнив ліву частину, намагаючись писати якнайменшими літерами, щоб помістилося якомога більше, але коли перейшов до правої, олівець мій завис у повітрі: я не знав татової адреси. Уявіть, який то був для мене удар — не знати, де живе мій батько… Я пригадав фразу, яку сказав Ів на лавці в шкільному дворі, що все майбутнє в мене попереду. Сидячи на піску, я дивився на мартинів, які пірнали за рибою, і це мені нагадало, як ми ходили рибалити з татом.

Життя може робити несподівані повороти. Усе йде гірше нікуди, і раптом неждана подія все змінює. Мені хотілося іншого життя… У мене не було ні братів, ні сестер, але, як і Люк, я почав думати про майбутнє. Того літа, коли я відпочивав з мамою на березі моря, життя моє змінилося.

Зустрівши Клеа, я зрозумів, що тепер усе буде інакше. Коли я прийду в перший день на заняття, однокласники аж позеленіють із заздрощів, коли дізнаються, що я заприятелював із глухонімою дівчинкою. Уявляю, як це не сподобається Елізабет.

Клеа малює слова в повітрі: це така атмосферна поезія. Елізабет і мізинця її не варта. Тато казав мені, що ніколи не слід порівнювати людей, вони всі різні, головне, відшукати ту різницю, яка тобі найбільше підходить. Клеа була моєю різницею.

Одного чудового сонячного ранку, першого відтоді, як ми приїхали, коли ми гуляли по порту, Клеа підійшла до мене впритул. Вона не бувала ще біля мене так близько. Наші тіні переплелися, я злякався й відступив на крок. Клеа не зрозуміла моєї реакції. Вона ображено подивилася на мене, її очі наповнилися слізьми, і дівчинка кинулася геть. Даремно я кликав її щосили, вона не повернулася. Який я бовдур! Адже вона мене не чула. А я так хотів узяти її за руку з першої миті нашої зустрічі! Тут, біля моря, нам могло б бути так само добре, як Маркесу й Елізабет під каштаном, у шкільному дворі. Я відступив лише тому, що не хотів перехопити її тіні. Я нічого не хотів знати про неї такого, що вона не могла б мені сказати жестами своїх рук. Клеа не могла про це здогадатися, і коли я відсахнувся, їй стало боляче.