Марк Леви - Викрадач тіней

— Чи міг би ти… — провадив далі Ів, — зробити щось приємне й для мене?

Я дивився на нього, чекаючи, щоб він сказав, що ж може бути для нього таким приємним.

— Ти міг би написати інший список для мене?

— Який список?

— Того, чого ти не хотів би робити ніколи?

— Наприклад?

— Не знаю. Подумай. Що тобі найбільше не подобається в дорослих?

— Коли вони кажуть: «Розумієш, коли ти будеш у моєму віці!..»

— То напиши те, чого ти не казатимеш, коли виростеш: «Ти зрозумієш, коли будеш у моєму віці!» Тобі ще щось спадає на думку?

— Сказати синові, що підемо їсти піцу в суботу, і не прийти.

— Тоді запиши: «Не дотримувати обіцянки, даної синові». Зрозумів тепер, про що я?

— Здається, так.

— Коли запишеш усе, вивчи той список напам’ять.

— Навіщо?

— Щоб не забувати! — Ів по-дружньому штовхнув мене ліктем.

Я пообіцяв, що складу той список, як тільки випаде нагода, й обговорю його з ним.

— Знаєш, — додав він, коли я вже йшов, — з Елізабет, може, не все ще втрачено. Ще все може бути, треба зачекати. Треба просто зустрітися в потрібний час у потрібному місці.

Я побіг до класу.

Того вечора я взяв аркуш паперу, підсунув його під зошит з математики і, коли мама пішла до кухні, почав складати список. Засинаючи, я згадував розмову з Івом; думаю, у мене з Елізабет цього року нічого не вийде.

З першого дня нового навчального року я не переставав катуватися думками. Що старший стаєш, то більша кількість питань постає. Щодо Елізабет мені вдалося відшукати сякі-такі пояснення, але що робити з тінями — цілковита загадка. Чого це сталося саме зі мною? Невже я єдиний можу з ними розмовляти? І що робити, якщо я зустріну когось і це все знову почнеться?

Щоранку перед школою я слухав прогноз погоди. Щоб якось виправдатися перед мамою, я запропонував учителеві природознавства підготувати реферат про глобальне потепління. Він радісно пристав на ту пропозицію. Мама навіть вирішила мені допомогти. Тепер вона вирізала всі газетні статті про екологію. Вечорами вона мені їх зачитувала, а потім ми підклеювали їх у великий зошит на спіралях — вона мало не купила такого в супермаркеті, поки я примусив її піти до крамнички канцтоварів на площі коло церкви. Ведуча прогнозу погоди знову сповістила про повний місяць у ніч із суботи на неділю.

Та інформація змусила мене глибоко замислитися. Діяти чи не діяти, як сказав би мій приятель Люк, якби був родичем творця Гамлета.

Відколи настали сонячні дні, я був дуже уважний і надовго не затримувався біля однокласників на освітленому сонцем дворі.

Водночас мені здавалося, що я не помічаю чогось дуже важливого. Якщо Господь дозволив вибухнути цистерні з газом у моїй школі, то, певно, для того, щоб сказати мені щось на кшталт: «Я за тобою стежу, якщо Я наділив тебе такою здатністю, не вдавай, що нічого немає».

У четвер я саме думав про все те, коли до мене на лавку підсів Ів.

— Як справи з альбомом?

— У мене тепер обмаль часу, бо я готую доповідь.

Івова тінь лягла поряд із моєю.

— Я зробив те, що ти мені порадив тоді.

Я вже добре й не пригадував, що я такого Івові порадив.

— Я переписав маминого листа, не слово в слово, а основне, що зумів пригадати. Ти це гарно придумав. Почерк, звичайно, не її, але коли я його перечитую, то відчуваю майже таке саме хвилювання.

— А про що вам писала ваша мама в тому листі, якщо не секрет?

Ів помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти пошепки:

— Що вона мене любить.

— Тоді це не так довго переписувати.

Я підсів ближче, бо він говорив дуже тихо, й аж закляк від жаху: наші тіні наклалися одна на одну, і я зрозумів, що його мати ніколи не писала йому листа. У тому зошиті, який згорів, були лише його записи впродовж життя. Івова мама померла, коли він народився, задовго до того, як він навчився читати.

Сльози навернулися мені на очі. Не через передчасну смерть його матері, а через його брехню.

Уявіть, скільки горя він мав зазнати, щоб вигадувати листування з матір’ю, якої ніколи не знав.

Його життя скидалося на бездонну криницю, криницю смутку, яку ніколи не можна було наповнити, яку Ів зумів лише накрити уявною лядою — вигаданим листом своєї матері.

Усе те нашепотіла мені на вухо його тінь.

Я сказав, ніби мені треба дописати домашнє завдання, пообіцявши, що повернуся на наступній перерві, і побіг геть. Добігши до дашка, я відчув себе боягузом. Мене ятрив сором протягом усього уроку пані Шефер, але я не знайшов у собі сили повернутися договорити зі сторожем, як пообіцяв.