Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Недовго. За годину будемо на місці, — відповів Марко, поглядаючи на GPS-навігацію у своєму смартфоні. — До речі, хтось уже там бував раніше? Місця рибні знаєте?

Всі заперечно захитали головами.

— То якого дідька саме туди нас тягнеш, чувак? — зі сміхом спитав у Святослава Марко.

— Ну, я чув багато непоганих відгуків, — спокійно відповів той, ховаючи список у кишеню джинсів. — От і закортіло туди поїхати.

У нас було два варіанти. Одне місце вибрали ми з Марком, а от генератором ідеї поїхати у Заліщики виступав Свят. Він наймолодший у нашій зграйці, а через руде волосся завжди був у нас «шнирем». Але він ходив за нами назирці, брав участь в усіх витівках і йому це подобалось, адже почувався частиною команди. Минули роки і смішний руденький хлопчик перетворився на успішного бізнесмена та єдиного з нас, хто мав нормальне життя. А коли ми таки надумали їхати порибалити на Дністер, запропонував подорож до каньйону.

— Слухайте, а навіщо нам пхатись аж у Заліщики? — раптом сказав Марко, ледь зменшуючи швидкість руху автівки. — Той бісів Дністровський каньйон величезний. Давайте туди, де ми з Артемом пропонували? Навіщо їхати на Тернопільщину, якщо Дністер є і в нашій області?

— Всі їздять у Заліщики, — з помітним невдоволенням відповів Свят.

— Ну от, власне, що всі… Яка нам різниця, де рибу ловити? Дністер він і тут Дністер. Хлопці, що скажете? Там і людей буде багато…

Всі замислились над зміною маршруту.

Марко кинув погляд у дзеркало заднього огляду, тоді повернув голову до мене, шукаючи підтримки. Мені було цілком байдуже, куди їхати, тому я вперше за час поїздки щось промовив:

— Я не проти розім'яти ноги швидше, аніж за годину. Я за Петрів.

І це спрацювало. Відразу ж Павло і Влад ствердно закивали головами й почали підтакувати. Проте Святослав, наче в старі часи, почервонів та почав щось бубоніти собі під ніс.

— Ось воно, — я збільшив мапу на екрані телефону. — На вигляд гарно і їхати недовго, — сказав я.

Марко миттєво задав у навігаторі новий маршрут і додав:

— Моя дружина родом з тієї місцевості. З сусіднього села, — він показав пальцем догори й ліворуч від нашого пункту призначення. — Ми туди ніколи не їздили, бо вже нема до кого, але вона розповідала, що там мальовнича природа.

— Стоп! Маршрут змінювали? — з відчутною недовірою поцікавилася Наталка.

Я ствердно кивнув.

— Тоді як було можливо усе спланувати? Я читала судові документи, бачила відео- та фотоматеріали справи, до яких мені відкрили доступ, звісно. Тож я знаю, хто стоїть за тією трагічною історією… Звідки він міг знати, куди саме ви поїдете?

— Ви збентежені, чи не так? — запитав я, хоча питання було риторичним. На її обличчі й так було все написано. — Це просто і геніально — змусити людей обрати випадковий шлях, який ти спланував заздалегідь!

— Але ж ніхто не впливав на рішення… — геть заплутавшись в інформації, Наталя аж підвелася зі свого місця. — І чому ж у матеріалах я не бачила ані згадки про Ліду, і навіть натяку на те, що ви тоді міняли маршрут?

— То ви хочете дізнатися правду? — обірвав я її. — Якщо ні, пишіть свою статтю, опираючись на інформацію з матеріалів розслідування. Це буде швидше й легше для нас обох. Проте я можу розповісти вам значно цікавішу історію… Прощаємось уже, чи слухаєте далі?

Дівчина промовчала. Кинувши на мене роздратований погляд, повернулась до крісла і приготувалася слухати далі. Я вагався — розповісти їй усю правду, чи таки зберегти в цілковитій таємниці розгадку?

Спритний позашляховик опинився у місці призначення. Дорогою ми робили коротку зупинку, аби випити на заправці кави й сходити до вбиральні. Невдовзі ми таки приїхали в село Петрів, яке обрали для свого відпочинку, й одразу за ним звернули на худий путівець, що привів до берега річки. Сонце вже давно прокинулось й упевнено рухалось зі сходу в напрямку зеніту. Могутній Дністер шалено гудів й виблискував під спекотним промінням. Вийшовши з авто, ми із задоволенням вдихнули прохолоду, яку випромінювала швидкоплинна ріка.

Місце було дивовижно гарним. Тут тобі і похилий земляний берег, всипаний плескатою галькою під саму воду, і невеличке сонне узлісся за спиною, де знайти дрова на багаття не проблема, і затишна самотня галявина для нашого табору. На протилежному березі височів порослий чагарником пагорб, який вигинався півколом уздовж ріки. Пагорбом збігало кілька добре втоптаних стежин поміж зелених вербових кущів та інших листяних дерев.