Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— А ви з друзями бачилися й підтримували дружбу після того?

— Я б не став називати наші стосунки дружбою… — відповів я. —Минув певний час, доки ми наважились зустрітися й подивитись один одному в очі. Наступного літа ми всі обірвали зв'язок й поховалися по закутках, а вже згодом, коли час трішки затер гострі кути наших спогадів, ми почали часом спілкуватися, але на відстані.

— Вам їх бракувало? — безбарвно поцікавилась Наталя.

Я помовчав кілька хвилин, розмірковуючи. А потім відверто відповів:

— Ні. Наша дружба загинула разом із Лідою… — я на мить замислився. — Хоча ми й намагалися воскресити її.

— Ліду?! — не зрозумівши мене, Наталя широко розплющила очі і її брови дугою поповзли догори.

— Та ні, — засміявся я, — дружбу. Ми намагались порозумітися наново. Ось чому зібралися на відпочинок.

Наталя вмостилася зручніше, і було помітно, що напруга поволі покидала її. Плечі трішки опустилися, вона облишила край своєї спідниці й ноги вже не совались туди-сюди, тож я таки вирішив розповісти їй все про те жахливе літо. Про зовсім інше літо — те, яке подарувало мені цей знімок у пам'яті телефону.

Почав з того місця, де ми з хлопцями вирішили відпочити всі разом. Здоровань Влад саме повернувся з АТО, де відбув уже другу ротацію поспіль.

Павло, на честь Дня Святих Петра та Павла, підбив нас усіх кудись вибратися. Я того року якраз купив нового намета і дві першокласні вудки. Святослав від Великодня марив шашликом. Тож за кілька днів ми вирішили поновити стару дружбу — завантажились у позашляховик Марка й вирушили до мальовничого краю на риболовлю.

Ледаче сонце здіймалося над обрієм, фарбуючи небо у помаранчевий. Прохолодне ранкове повітря ще було чистим від пилу міських доріг та вихлопних газів численних легкових автомобілів і маршруток. Ми п'ятеро — я, Марко, Влад, Павло та Святослав уже розмістились у просторому авто. Вулиці Івано-Франківська ще дрімали. Де-не-де з'являлись поодинокі машини та перші сонні пішоходи, які поспішали у своїх справах. Усе довкола виблискувало. В шибках вікон й калюжах після нічної зливи віддзеркалювалось ясне небо, всіяне ріденькими нитками хмар. День заповідався чудовий. Легкий вітерець погойдував акуратно підстрижені кульки кленових крон обабіч вулиць та жовто-блакитні прапори на будівлях. Наше авто їхало однією з головних вулиць міста, минаючи величезний готель, розфарбований у різноманітні кольори, та темний мармуровий куб — драматичний театр ім. Івана Франка.

Позаду театру розташовувався міський меморіальний сквер, де минула майже вся наша юність. Це було давнє міське кладовище, яке з часом перетворили на затишне місце для прогулянок. Висадили квітники, встановили зручні лавки вздовж викладених бруківкою доріжок, прибрали зруйновані й нікому не потрібні могили, а декілька з тих, які належали відомим небіжчикам, залишили й реставрували. У випускному класі, а далі й на перші два курси університету, я пристав до гурту так званих «неформалів». Відпустив волосся, зробив татуювання у формі бика на плечі та носив подерті джинси й чорні футболки з принтами улюблених музичних гуртів. У цьому сквері ми постійно збивалися в галасливі великі компанії, співали пісні під гітару, розпивали алкоголь. Щось було в цьому — сидіти на землі, підібгавши під себе ноги, й усвідомлювати, що під тобою місиво з кісток давно забутих людей.

Авто спритно рухалося на схід, залишивши позаду місця, повні спогадів. Я сидів на передньому пасажирському місці. Схиливши голову набік, примружив очі від ранкового сонця, що підіймалося попереду. Всі були надто сонними, аби вести якісь розмови, проте згодом, перетнувши міст понад рікою, Марко підкрутив гучність й салон залило енергійною музикою.

Тисменицька траса Н18 була ідеально рівною, тому ми стрімко набирали швидкість. Водії завжди любили брати розгін саме на цій дорозі, адже колись, за чутками, її спроектували як запасну злітно-посадкову смугу для військових цілей, то й досі ця траса вважалась кращою в області. Проте, за статистикою, тут відбулась найбільша кількість ДТП з летальними випадками, тому дехто про себе називав Тисменицьку трасу «дорогою смерті».

Доки Влад розповідав про свій непростий досвід на передовій, а Святослав ще раз переглядав список продуктів, перевіряючи, чи бува нічого не забули купити, ми проминули Тисменицю й за селом Клубівці повернули на іншу дорогу.

— Скільки нам ще їхати? — поцікавився Паша у водія.