Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Вона подякувала кивком і поклала знімок на оголене коліно.

Я дивився на це зображення рідко. Воно не викликало в мене жодних емоцій, більше не викликало. Просто похилений дерев'яний хрест десь серед мовчазного безіменного кладовища — нічого більше. Але приборкати болісні спогади, які зринали в пам'яті про ту ніч, було доволі складним завданням.

— Ви туди поверталися?

— На кладовище? — я похитав головою. — Ні, Наталю. Я навчився дивитись на цей застиглий кадр, але ще не готовий повернутися туди, де все трапилося.

— Надто боляче? — спитала вона очевидне.

— Не зовсім. Просто доволі страшно повертатися туди, де ти помер.

— Але ж ви… — хотіла заперечити дівчина, проте я махнув рукою й підвівся з дивану.

— Ще кави?

— Що? — вона помітно розгубилася.

— Я допив свою та хочу ще. Вам зробити кави?

Наталя не відповіла і я сприйняв мовчання за згоду. Тож хутенько закип'ятив воду на газовій двокомфорковій плитці, дістав одне чисте горня (останнє чисте, яке мав), а своє горня просто абияк сполоснув під краном. Далі всипав по дві ложечки дешевої меленої кави й залив окропом. Таке вариво, звісно, не стояло нарівні з тими напоями, які подають у кав'ярнях, але це все, що я міг собі дозволити. Коли повернувся до кімнати, дівчина так і сиділа у кріслі й розглядала роздрукований знімок.

— З часом звикаєш до всього, — для чогось промовив я, коли ставив гарячу каву на столик. — Наталю, якщо хочете взяти у мене інтерв'ю з цього приводу, вам доведеться терпляче вислухати мене. Раз уже я зібрався комусь розповісти свою історію, то це має бути повна версія.

— Починаючи з дитинства, — погодилась зі мною вона й умостилась зручніше на розхитаному кошлатому кріслі. — То що трапилося з тією дівчинкою?

Я напружився й пірнув у спогади того літа. Минуло сімнадцять років, але те жахіття досі стоїть перед очима, наче це трапилось тільки вчора.

— Коли Святослав побіг додому, щоб сповістити батьків та викликати лікарів, ми так і стовбичили перед відчиненою комірчиною. Ліда лежала біля порогу й несамовито завивала від болю, а ми нічого вдіяти не могли. Я доти ніколи не стикався зі справжнім болем. Це було настільки страшно спостерігати, що мої кінцівки заніміли. Я не міг і пальцем ворухнути. На наших очах тканина продовжувала плавитись, прилипаючи до шкіри. Ні вогню, ні диму не було — сукня просто плавилася, мов підпалена пластикова пляшка. З опіків сочились лімфа та кров, і зовсім скоро її тіло набуло вельми кепського вигляду.

— Який жах… — Наталчині очі округлились, і я зрозумів, що розповідь, на яку вона чекає, вочевидь сильно шокує.

— Так. Додайте ще до загальної картини запах горілого нейлону й людської шкіри, і буде цілком зрозуміло, чому замість того, щоб спробувати врятувати дівчинку, ми з Владом зігнулись і виблювали під ноги свій обід, а Марко взагалі зомлів. Коли приїхала «швидка», Ліда була живою, але вже непритомною.

— Вона загинула?

— На жаль, так. Сімнадцять років тому медицина ще була на рівні простого пеніциліну і бальзаму «в'єтнамська зірочка» від усіх хвороб. Кількість отриманих опіків потребувала пересадки шкіри, що тоді у нашій країні робили рідко і за великі гроші, та й то лише в Києві. Крім того, як виявилося, у неї були вроджені проблеми з серцем. Ліда померла у кареті невідкладної допомоги від больового шоку.

Я на мить замовк, аби зробити кілька ковтків кави, а Наталя немилосердно свердлила мене поглядом. Одна частина моєї свідомості дуже хотіла виговоритись, відкрити таємницю й відпустити її, але та частина мене, яка звикла ховатися, вперто кричала: «Мовчи!». Та я не мав сили розтулити рота й без упину розповідати про ті страшні речі. Натомість прикінчив каву за три ковтки й відкинувся на спинку дивана-книжки. Пружини піді мною рипнули.

— Вас із друзями звинуватили в тому, що трапилось? — перейняла ініціативу Наталя.

Я вагався, чи розповідати їй про той страшенний сором, який були змушені пережити наші батьки. Кожен з нас п'ятьох отримав заслужене. Всі, хто кидав нам у спину осудливі погляди, таки мали рацію — ми були винними, але хто ж отак підведеться й уголос скаже, що він убив п'ятнадцятилітню дівчинку?

— Нам довелось перебиратися в інші місця. Ще одне півріччя ми так-сяк провели в рідних домівках і в нашій старій школі, але ближче до весни більшість переїхала до своїх бабусь та дідусів, подалі від гріха. Павла на осінні канікули відправили до спеціалізованого санаторію (потім я дізнався, що то був заклад для душевнохворих), і він був відсутній на заняттях аж до кінця семестру, а мої батьки поміняли квартиру і я переїхав жити в протилежний кінець міста.