Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Досить, випустіть їх! — застогнав рудий і почав щосили відтягувати хлопців.

Коли врешті-решт вихід було звільнено, з комірчини вилетів Паша й упав на розпашілий асфальт. Він не міг нічого вимовити, просто хапав повітря і налякано дивився в темряву комірки. Його щоки палали червоним, піт густо вкривав бліде чоло, а під пахвами на футболці розтікалися вологі плями. Він мав вигляд людини, яка щойно побачила привида.

Спантеличені хлопці перезирнулися, а тоді кинули погляди в комірчину і відразу ж зрозуміли, чому Павло так несамовито рвався назовні.

— О, Господи… — ледь чутно прошепотів хтось із них.

— Кличте батьків!

Дівчата верещали так, що хотілось затулити вуха. Перехожі зупинялися, створюючи натовп, а мешканці сусідніх під'їздів повитягували голови з вікон.

— Треба в «03» подзвонити… — тремтячим голосом сказав рудий і на ватяних ногах побіг додому, оскільки комірчина була якраз поруч з його парадним.

Троє хлопців — Артем, Марко та Влад — залишились спостерігати, як синтетична тканина, що плавилася, ніби свіжий асфальт під палючим сонцем, вгризається в обпечену шкіру дівчинки, змінюючись з небесно-блакитної на багряно-чорну… Достатньо лише однієї випадкової іскри та кількох згаяних хвилин, аби нейлон перетворився з красивої сукні на гарячу смертоносну смолу.

Ліда мовчала.

— Артеме, то з цього й починається ваша історія? Історія про те, як ви обдурили смерть?

Навпроти мене у м'якому кріслі сиділа молоденька худорлява дівчина — вчорашня студентка факультету журналістики, а тепер стажерка в редакції популярної франківської газети. Напевне, вона сподівалася за мій рахунок вразити головного редактора й отримати роботу.

Мені це не дуже подобалося. Не те щоб я був проти говорити про своє життя чи про свою смерть, просто не хотілось розколупувати ці глибокі й лише нещодавно загоєні рани. Проте вона була дуже наполегливою — десятки разів телефонувала й тричі приходила. Тож урешті-решт я таки погодився зустрітись, впустив її до своєї домівки. Цілком можливо, я потребував слухача. Десь глибоко в душі я розумів, що повинен колись виговоритися, і, здається, цей час настав сьогодні.

— Звісно. Адже всі історії починаються або в дитинстві, або в юності, — відповів я дівчині. — Після тієї пригоди наше життя змінилося назавжди.

— А як щодо іншої пригоди? Тієї, про яку я прийшла з вами поговорити?

Живу я скромно, без зайвих речей та прикрас, адже всі кошти, які були у мене, точніше, у моїх батьків, довелось витратити на суди. Тож тепер я мешкаю у квартирі-клітці загальною площею 20 м², включно з крихітною кухнею й суміжною вбиральнею із ванною. Я не маю ані телевізора, ані пральної машини, ані пристойних меблів. Все, чим обставлена ця квартирка, — залишки меблів від попередніх господарів, які хотіли те повикидати на смітник. Зате я маю трохи книжок для читання, старого ноутбука для зв'язку із зовнішнім світом і соціальну допомогу. Цього мені вистачає.

Юна журналістка почувалася незручно. Було помітно, як тісна кімната й сперте важке повітря обмежують її й примушують нервувати. Вона перекидала одну ногу на іншу, потім знову міняла їх, або ж ставила рівно, при тому ще й не випускала з пальців краю своєї короткої джинсової спіднички й час від часу шарпала рукою наплічник, що лежав біля її ніг. Дівчина боялась зустрічатися зі мною очима, тож щоразу відводила погляд убік. Та згодом вона посміливішала й твердо спитала:

— Можна мені подивитися на фото?

— Те саме? — перепитав я.

Вона ствердно закивала і я потягнувся до столика по свій телефон. Деякий час витратив на пошуки і врешті розгорнув фото на весь екран та простягнув потертий, дещо застарілий за сучасними мірками смартфон дівчині.

Наталя уважно розглядала зроблений мною колись знімок, і тепер на її обличчі нарешті можна було віднайти натяк на професійну зацікавленість.

— Дякую, — промовила вона, повертаючи мені телефон. — Вам досі важко говорити про те, що трапилося?

— Так, — підтвердив я й опустив погляд, аби подивитися на знімок власної могили. Потім я пригадав, що маю десь роздрукований примірник на фотопапері. Підвівся, пішов до пристінного серванту і повернувся за кілька секунд з фотокарткою в руках.

— Тримайте, — сказав я, простягаючи журналістці. — Гадаю, вам знадобиться для статті.