Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Нарешті ви мене впізнали, — сказала Наталя. — Ліда — моя двоюрідна сестра, яку я любила понад усе.

— Що? — я був настільки вражений і не міг зрозуміти, що тут відбувається.

— Моє ім'я — Наталія Мельниченко. Коли ви вбили мою кузину, мені було п'ять років.

Вона говорила твердо, але якось відсторонено, наче боялася втратити контроль.

— Я отримала у спадок квартиру покійної тітки — матері Ліди. Кілька років тому я перебирала старі речі і натрапила на особистий щоденник сестри.

Тепер настала моя черга тремтіти. Наталя височіла наді мною, а я ніби приклеївся до місця. Світ закручувався у смерч, і я вже не знав, куди приведе мене сьогоднішній день. Раптом дівчина обережно поклала руку мені на плече. Я здригнувся, бо відчув, ніби мене торкнувся привид.

— Вона дуже добре писала про вас, Артеме, і про Марка. Вона любила Марка, ніби рідного брата.

Я кивнув. Чого б їй писати погане про хлопців, які до нестями кохали її?

— А от Павло… — в її голосі було чути метал. — Щойно я прочитала там про табір, я хотіла знайти його і вбити.

Я звів очі і глянув на неї ошелешено.

— То по що ти прийшла? — спитав я, встаючи з табуретки. — Вбити мене, як я колись убив твою сестру?

Вона мовчала якийсь час. Ніжне обличчя вкривали сріблясті сльози.

— Ні, — Наталя тремтіла. — Я прийшла по пам'ять.

Далі все трапилося саме по собі. Я намацав у кишені поторсаний папірець, який дістав разом із газетою з теки. Він уже не шелестів, позаяк більше скидався на клаптик тканини, але слова, виведені на ньому, ще можна було прочитати. Ті слова важили для мене так багато, скільки не важив увесь світ.

— Вона мала жити, — прохрипів я. — Ліда мала прожити довге щасливе життя, а ми відібрали його у неї. Це трагедія. І я не зміг нічого виправити.

— Це був нещасний випадок, — Наталя ніби заспокоювала мене. — Думаю, вам потрібна професійна допомога, щоб упоратися з цим тягарем. Можна, я допоможу?

Вона дивилася так лагідно, так тепло… аж мені стискалося серце. Я бачив перед собою Ліду.

— Я маю знайомого лікаря, — не вгавала Наталя, але я майже не розбирав її слів. — Це анонімно. Безпечно…

— Вони покарані. Я хотів спокутувати провину перед тобою, але це не допомагає. Пробач!

Наталя спантеличено дивилася мені в очі, але я бачив перед собою Ліду. Від того погляду мені робилося погано. Хотілося провалитися крізь землю, не народжуватися на світ. І тут, наче мені нарешті вдалося розплющити очі, я збагнув — помстився не до кінця. Я узяв тендітну руку в свої шерехаті руки. Її шкіра була ніжною, гарячою. Я відчував, як примарне полум'я облизує наші пальці, а під ногами плавиться синтетика. Я нагнувся та поцілував тоненькі пальчики, тієї ж миті вклавши у долоню записку.

«Це не страшно».

— Тепер моя черга стрибати… — сказав я і шугонув через перила униз.

Одного погожого осіннього дня на початку двохтисячних ми з бабусею та моєю двоюрідною сестрою пішли навідати могилу прадіда. Стежка, якою ми йшли через старе міське кладовище, вела повз посірілий пам'ятник незнайомій дівчинці в увесь зріст. Кам'яна скульптура нас вельми зацікавила, тому бабуся розповіла трагічну історію, яка назавжди врізалася мені у пам'ять.

Колись давно, як іще наші з кузиною батьки були підлітками, у подвір'ї розклали багаття і діти заради розваги по черзі стрибали через вогонь. Серед них була школярка, одягнена у нову сукню з модної на той час синтетичної тканини. На радощах ніхто не помітив, як підступна іскра торкнулася одягу дівчинки. Ніхто з юрми дітлахів не зауважив, що вона, напевне, злякавшись покарання за зіпсоване плаття, заховалася у кущі... Коли звернули увагу на її плач, було вже надто пізно.

Нейлон не горить. Нейлон плавиться, перетворюючись на гарячу їдку смолу. Юні бешкетники, які підпалюють запальничками чи сірниками усе підряд — пластмасові лінійки, кулькові ручки, обгортки від шоколадок, ПЕТ-пляшки — точно знають, як розплавлений пластик стікає додолу, заворожуючи. І як боляче він обпікає шкіру, ненароком потрапляючи на руку.

Ця трагедія мене тоді до біса налякала. Налякала так, що я ніколи у житті більше не стрибала через вогонь.

А книга, яку ви щойно прочитали, невелика шана пам'яті моєї вже покійної бабусі Софії та неймовірно цікавим історіям, якими вона ділилася за життя. Без її виховання, життєвого досвіду та мудрості я ніколи не стала б тією Поліною, якою ви мене бачите сьогодні.