Коли у домі з'явився наступний випуск «Галичини», я поцупив з полиці під журнальним столиком ту першу шпальту. Зігнув учетверо й надійно сховав її під своїм матрацом. Якби ж можна було і пам'ять вирізати й заховати там.
— І що тепер? — спитав я у Марка, коли зібрали усе необхідне.
Ми стояли край берега, повернувшись спинами до розгромленого табору. На плечах я відчував тягар рюкзака, а на серці — смуток втрати й приреченості ситуації. Усе, чого я хотів тоді, — повернутися додому.
— На кладовище, — відповів Марко, вкладаючи у слова усю рішучість. — Спочатку перевіримо, що там з Павлом, а тоді підемо шукати виродка. Ким би він не виявився — я вб'ю його.
— І що далі? Я не думаю, що ми діємо правильно…
— А що ти пропонуєш?! — дратуючись, гаркнув він мені.
— Краще йдемо по допомогу…
— І покинемо друга вмирати?! — він перейшов на крик. Я помітив пульсуючу жилку у нього на чолі.
— Гуд уже мертвий! — вичавив я з себе. — Ми себе в могилу ведемо…
Я зробив благальний вираз обличчя, сподіваючись, що Марко отямиться й повернеться до своєї старої пісеньки «валимо звідси». Проте він мав зібраний вигляд, непорушний і безстрашний. Це був єдиний раз за роки нашого спілкування, коли я його таким бачив.
На обрії пробивалося світло. Світанок от-от мав розігнати гнітючу темряву ночі й зігріти наші просякнуті дощем тіла. Марко кинув на мене короткий гнівний погляд і пішов першим, більше не озираючись. Він швидко рухався вздовж розмитого берега, а я слухняно йшов слідом. Темрява рідшала до каламутної сірості. Ліхтарики нам уже не були потрібні і, окрім цього, кляту стежку ми вже знали як свої п'ять пальців. Переступали там, де потрібно, чіпке коріння та обережно минали слизьке каміння.
«Коли це вже все закінчиться?», — з тривогою подумав я. Відчувалося, що насувається щось лихе… щось невідворотне. Я був цілком упевнений — ми робили помилку, проте мовчки йшов за другом і подумки прощався з життям.
Дуже швидко минули покинутий човен, який уже змарнів та здувся, й звернули на стежку, що вела на цвинтар.
— Здається, минула ціла вічність відтоді, як ми шукали Святослава, — замислено сказав Марко.
Я щось нерозбірливо мугикнув собі під ніс на знак згоди. Ми якраз наближалися до кладовища. Я розрізняв тіні хрестів та обриси покинутих надгробків. Ковзнувши поглядом нижче, не побачив Павла. Його, або його тіла не було на тому місці, де я його нещодавно залишив.
— Гуда нема… — розгублено прошепотів я, вказуючи рукою на розриту могилу Святослава. — Коли я втікав звідси, Павло лежав біля ями.
Ми підійшли ближче й побачили на землі кров. Я розтулив рота, аби запитати, що далі, проте Марко мене випередив:
— Коли ми знайшли ці могили, Влад уже лежав в наметі, стікаючи кров'ю, — продовжив Марко.
І тут він несподівано обернувся до мене.
— Значить, коли ми вийшли на пошуки рудого, Владу хтось перерізав горло, — продовжував роздумувати вголос.
— То й що? — спитав я, не розуміючи, куди він хилить.
Тим часом Марко зробив обхід периметру — знайшов брудну понівечену дівочу сукню, оглянув її та кинув назад на траву.
— У великому наметі спали Влад та Павло. Я у твоїй «черпашці». Коли Гуд прокинувся і помітив відсутність рудого — Влад був живим.
Я кивнув.
— Останнім туди лазив ти, Артеме, — Марко пронизливо глянув мені в очі.
Я здригнувся, а тоді кинув йому у відповідь:
— Влад тоді спав…
— Гм… — Марко ляснув долонею себе по чолі. — Він був накритий з головою спальником?
Я кивнув і висловив своє припущення:
— Тоді це міг зробити Павло, але ж…
Марко примусив мене замовкнути. Він саме помітив, що могила Гуда засипана землею.
— Як думаєш, ця теж порожня? — в його голосі відчувався холод.
— Не знаю, — відповів я.
— Оця калюжа крові під твоїми ногами, — він вказав рукою на слід, де якусь годину тому лежала голова Павла, — мала б означати те, що вбивця не Гуд.
— А хто ж тоді? — спитав я, оглядаючи нещодавно засипану могилу.
— Ну, якщо в кіно вбивця зазвичай той, на кого б не подумали — тоді у нашому випадку все вказує на те, що вбивця Святослав, він прикинувся мертвим, аби заплутати сліди, — відповів він. — А якщо за логікою — то вбивця або я, або ти.
Я остовпів. Він справді думав на мене?! Я відчував, як почервоніли мої щоки, як в очах защипало. Відірвавши погляд від обличчя Марка, я заметушився. Скинув наплічник на землю, для чогось копнув його впівсили.
Читать дальше