Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Напевне, — цього разу заговорив Святослав, — нікого немає вдома.

Аж тут ми таки почули шарудіння кроків і клацання замка. Щоправда, двері відчинилися не ті, перед якими ми стовбичили, а з сусідньої квартири.

— Чого вам треба, діти? — крекнула старенька жіночка в зелено-коричневому халаті з потертого оксамиту.

— Ми… — почав, затинаючись Влад. — Ми…

— Ми на похорон прийшли, — закінчив я. — До однокласниці.

— А… — протягнула жінка й сумно опустила погляд на ноги. — Вони поїхали ховати її в селі, біля покійної бабусі… — жінка не змогла стримати сліз і заридала. — Бідна Лідочка…

Я продовжував сидіти на березі, збираючи докупи думки. Перебираючи в голові усі сценарії завершення цієї жахливої історії, я обрав другий варіант дій — знайти вбивцю й розібратися з ним по-своєму. І не важливо, ким він виявиться — Святославом, Марком чи кимось із мстивих родичів Ліди. Я ще мав надію на те, що помилився. Може, Гуд живий? Можливо, я все наплутав і перебільшив силу його поранення? А може, це все мені лише сниться?

«Боже, як я міг покинути друга?!»

І тут я почув, чи, радше відчув спиною, як позаду зашаруділи чиїсь кроки. Шкірою пробігли дрижаки й волосся на потилиці стало дибки. Я скочив на рівні ноги та стрімко розвернувся.

— Хто це?! — крикнув, вдивляючись у темряву. Ліхтарика я зняв і зараз він лежав вимкнутим у мене під ногами. — Я озброєний! — збрехав.

— Це я, — почув у відповідь й упізнав Марка.

— Ти де був?! — гаркнув я на нього.

Тим часом Марко наблизився і зупинився просто переді мною. З вигляду він був спокійним, але добряче втомленим.

— Думав покликати на допомогу.

— І як? — поцікавився я, чомусь дратуючись. — Покликав?

— Клята буря наробила лиха, — з помітним розчаруванням відповів він. — Ні пройти, ні проїхати до села. Оту дорогу, — він показав рукою в бік путівця, — зруйновано. Там розлився потічок, метрів на триста звідси. Води по шию, ще й болото…

І тоді я зауважив свіжий бруд на його одязі та патьоки води, що збиралися у калюжу під його ногами.

— Де Гуд? — раптом він помітив відсутність нашого товариша.

— Гуд…

Я затнувся. Не міг змиритися з думкою, що вже два друга, з якими ми приїхали просто відпочити на риболовлі, мертві. Мій внутрішній голос верещав: «Звалюй звідси, доки сам живий!».

— На кладовищі, — зрештою вичавив я з себе.

— Сам? — Марко підвищив голос.

— Він поранений… — розгублено повідомив я. — Ні. Павло загинув.

— Господи… — застогнав Марко.

Він опустився навколішки на каремат і обхопив голову руками.

— Досить… досить, — ніби крізь сон, продовжував він стогнати.

— На нас напали, — продовжив я. — Не бачив, хто, бо стояв по груди у могилі…

— Я ж вам казав! — Марко смикнув головою догори.

Мені здалося, що під його очима зблиснули сльози, аж тут він знову опустив погляд униз і сказав спокійніше:

— Не треба було йти на кладовище.

— Так, погоджуюсь, — винувато відповів я. — Але ж дорогу й так залило водою.

— Ми про це не знали! Лишилися б у таборі до світанку, а там би знайшли шлях до порятунку!

У його словах справді вчувався здоровий глузд. Але час не повернеш назад. Усім властиво іноді помилятися. До болю шкода, що наша помилка коштувала, щонайменше, одного життя.

— Нам і приїжджати сюди не варто було, — додав я. — Але минулого не зміниш.

— А ти в курсі, що дерево підпиляли навмисне? — несподівано змінив він тему.

— Щ-що? — затинаючись, перепитав я.

— Дерево, яке нахер розтрощило моє авто, під-пи-ля-ли, — сказав він по складах, щоб я зрозумів.

Я ошелешено витріщив очі, але мовчав.

— Я обійшов табір вздовж та впоперек, доки чекав на вас. Дерево підпиляне до половини десь, рівно на стільки, щоб воно впало не одразу. Тьомо, це все кимось ретельно сплановано, — він перейшов на шепіт, вочевидь, побоюючись підслуховування. — Нас сюди заманили. І ми, твою ж мати, здохнемо по черзі.

— На все має бути пояснення… — вичавив я з себе, аналізуючи почуту інформацію.

— Ми наче у якомусь фільмі жахів.

Я кивнув.

— Тільки ми у довбаній реальності, — продовжував він. — І ми в небезпеці.

І тут Марко, наче за якусь мить переродившись, звівся на рівні ноги, випростав спину, поправив одяг і твердо сказав:

— Тепер буде по-моєму.

Я мовчки кивнув. А він продовжив:

— Збираємо все, що згодиться за зброю. Є ідеї? — Марко поклав руку на моє плече, і раптом увесь тягар відповідальності навис наді мною, наче віко домовини.