Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Рудий, бігом сюди! — загорлав Гуд.

Не почути цього владного голосу було просто неможливо, тож Святослав стрепенувся й на мить завмер, а тоді з острахом рушив у наш бік. Ліда йшла слідом.

— Подружку завів? — грубо кинув Павло, а ми засміялися.

— Мала, нащо тобі цей недомірок? Ми з тобою краще пасуватимемо одне одному! — Влад миттю підскочив до Ліди і, хитро посміхаючись, підхопив її за лікоть.

Святославу не сподобалось, що його принизили перед дівчиною. Він увесь почервонів і розтулив було рота, аби щось заперечити, та Влад його відштовхнув і підхопив Ліду на руки.

— Бачиш, який я сильний!

Ми реготали так, аж за животи трималися, а дівчина тим часом пищала й вимагала опустити її на ноги.

— Все, рудий, ти пролетів! — захлинаючись сміхом, сказав Влад.

— Вилупок… — ледь чутно відповів йому Святослав і, зачепивши плечем товариша, хутко пішов геть.

Після цього інциденту ми більше не бачили рудого у товаристві дівчини. Ані Ліди, ані будь-якої іншої.

— Ось тепер я все зрозуміла.

— Хіба? — з недовірою запитав я в Наталки. — Звісно, зараз я розповів значно більше, ніж ви могли знайти в офіційних джерелах, проте переконаний, що ваші висновки на даному етапі будуть хибними. Але я б послухав вашу теорію, Наталю.

Раптом я пригадав події річної давності. Марудне, складне, довготривале розслідування. Безкінечні свідчення у прокуратурі та тисяча різноманітних аналізів, проб слини, сечі та крові. Виснажливий допит за допомогою детектора брехні, під час якого я почувався піддослідним щуром, на котрому ставили сумнівний експеримент. І все це під пильним оком ЗМІ. Сльози рідних, крики й звинувачення, підозрілі погляди у мій бік. Зрештою, судова тяганина та знову по колу одні й ті ж самі запитання, наче пошкоджена вінілова платівка: «Де ви були, коли…?», «Що ви робили, коли…?», «Що ви побачили, коли…?». Розбір польотів виявився навіть більш складним і болісним, аніж події тієї страшної ночі на березі Дністра.

— Я впевнена, що вже намацала розгадку.

Я стрепенувся, розганяючи спогади. Довелося кілька секунд приходити до тями, щоб повернутися до діалогу з журналісткою.

— А я думаю, що ні… — промовив нарешті.

— Тоді розповідайте далі, — спокійно сказала вона, перегортаючи черговий аркуш у своєму записнику. Ця дівчинка швидко вчилася…

Я так і виповз з намету — до смерті наляканий, розгублений, заляпаний кров'ю, що вже згорталася, і з петлею для повішення в руках. Хлопці теж були розгубленими — Марко сидів просто на землі і спустошував великими ковтками літрову пляшку мінералки, а Гуд нервово міряв кроками табір. Моє ефектне повернення змусило їх застигнути.

— Що там? — ледь чутно поцікавився Павло.

Мені було складно дати відповідь. Спочатку доплентався до ящика з напоями, витягнув звідти банку пива, відкрив і за три ковтки випив її. Й уже після цього, все ще міцно стискаючи в лівій руці шнурка, я випростався й пішов до вогнища.

— Гори, — все, що сказав, кидаючи петлю в багаття.

Хлопці поволі приєдналися до мене. Ми стояли десь зо хвилину у цілковитій тиші, слухаючи, як сичить палаюча мотузка і як потріскують у багатті жаринки. Ми дивилися в це багряно-жовте марево, яке нагрівало довколишнє повітря. Здавалося, що вогонь діяв на нас седативно, спалюючи не лише сухе дерево та петлю, але й наші тривоги.

— То що це було? — раптом спитав Марко. Він мав жахливий вигляд — сполотнілий, блідий, з помітним тремором рук.

— Петля, — відповів я, не відриваючи погляду від вогню.

— То його задушили? — цього разу озвався Гуд.

— Ні, — заперечив я. — Пашо, ти бачив кров…

— Багато крові, — наляканий Павло перейшов на шепіт.

Я нарешті відвів погляд і подивився по черзі на друзів. Вони не розуміли, що відбувається.

— Влад мертвий. Йому перерізали горло… — я зробив невелику паузу, щоб вдихнути свіжого повітря, мій голос звучав надламано. — А ця петля — схоже, символ помсти за те, що він колись накоїв.

На вулиці знову несамовито лляв дощ. Листя з дерев уже облетіло, й тепер голе гілля омивалося в холодній воді. Коли я прийшов на подвір'я, то відразу побачив Влада. Той, скоцюрбившись від холоду, курив цигарку в альтанці.

— Привіт, маєш ще?

Ми потиснули один одному правиці на знак привітання, і він запхнув вільну руку до кишені чорної куртки із синтепону.

— Тримай, — простягнув мені пачку синьої «Прими» з фільтром.