Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

І тут ми врешті відчули запах… Увесь майже законсервований простір намету наповнився солодко-солоним запахом з добре вловимими нотками іржавого металу. Цей сморід осідав на слизовій оболонці носа й з кожним ковтком повітря стелився язиком, викликаючи блювотний рефлекс.

— Владе?.. — ледь чутно повторив Гуд, тягнучи руку до спальника, щоб поторсати друга. — Ей, Владе… прокидайся!

Влад не реагував. Він і далі лежав, увесь загорнутий в спальник, ніби надворі вже холодна дощова осінь, а не липнева ніч. Нам обом зринули найгірші думки, тому ані я, ані Гуд не наважувалися відсмикнути край спального мішка, аби з'ясувати, у чому справа. Проте ми обоє здогадувалися, що нас чекає під сукном.

— Тьомо, давай ти, — прошепотів Гуд, звертаючись до мене.

Спочатку я панічно почав хитати головою, відмовляючись, але потім голосно ковтнув слину й потягнув руку до спальника. Боязко вхопився за прохолодну гладеньку тканину, потім завмер на кілька секунд.

— Ну… — досі пошепки підганяв мене Паша.

І ось я наважився це зробити — рвучко смикнув край спальника на себе й відкинувся назад.

— Твою ж мати! — заверещав Павло й кинувся геть з намету.

Я теж хотів утекти, але мене наче паралізувало. Я просто лежав і безпорадно дивився прямісінько в одутле обличчя трупа, який ще кілька годин тому був Владом.

Мені було доволі складно оцінити, що трапилось. Я чітко розумів — наш товариш мертвий. Я ледь зміг його впізнати. Як же дивно смерть змінює риси обличчя. Щойно останній удар серця стихає, тіло стає ніби порожнім, обличчя схоже радше на воскову карнавальну маску, аніж на того, кого ми любили. Може, й справді, коли людина помирає — вона лише скидає з себе костюм із м'яса, шкіри й кісток, а сама вирушає деінде?

Я дивився вниз на мертве тіло і намагався збагнути, що трапилося. Його шкіра набула сірого кольору, наче припорошене пилом каміння, а прямо під підборіддям усе було залите червоно-чорним. Вочевидь то була кров. Багато крові. І крізь ту багряну липку субстанцію я зміг розгледіти широченну рану. У Влада було перерізане горло…

Минуло трохи часу, перш ніж я таки наважився підвестися й оглянути тіло ретельніше. Не те щоб я не був шокованим чи не боявся. Насправді я заледве тримався. Мною керували цікавість і певною мірою обов'язок. Адже хто, як не я? Тож я підповз на кілька сантиметрів ближче й почав поволі освічувати тіло ліхтарем. Спальника стягнув нижче колін мерця.

Я почав з голови. Обличчя було дещо одутлим, ніби в алкоголіка зі стажем, і вже де-не-де з'являлися темно-фіолетові плями. Його очі були заплющеними, тому я дійшов висновку, що смерть він зустрів уві сні. «Це добре», — подумав я і тут же відсахнувся.

«Він помер. Господи, він справді лежить мертвий!» — я відчув, як паніка підступає нудотою під горло. Сльози різали очі, а руки зрадливо тремтіли. Я ковтнув, заплющив очі і полічив подумки до десяти.

Здається, мені вдалося заспокоїтись, тож я продовжив огляд. Не зупиняючись на кривавому місиві, що залишилось на місці його горла, ковзнув поглядом нижче. Руки Влада були складеними в замок і він щось тримав, притискаючи до грудей. Це було щось схоже на товстий шнурок кольору мокрої соломи. Один з таких, якими селяни прив'язують худобу. Я несміливо простягнув руку й узявся за кінчик шнурка. У мерця вже починалося трупне заклякання, тому мені довелося кілька разів щосили потягти шнурок. Згодом я звільнив знахідку з-під долонь Влада. Це виявилась майстерно зв'язана петля для повішення.

Одного навчального дня у школі ми зібралися з хлопцями на великій перерві у нашому звичному місці. Цього разу ми не чіплялися до майже зовсім обскубаної китайської троянди, а обговорювали контрольну роботу, яка нас чекала наступного уроку. Тривав другий місяць навчання, і це було саме перед першими осінніми канікулами — час для початкових зрізів знань та оцінювання. Предметом, якого ми боялися, була хімія.

— Хтось бодай щось розуміє в задачах з останньої лабораторної? — спитав у нас Влад.

Ми всі розчаровано похитали головами. Раптом Гуд побачив дещо цікаве в коридорі.

— Агов! Дивіться-но! — він піднявся з лавки й показав рукою крізь натовп учнів.

Ми, мов ті бузьки, повитягували шиї й узялися теж дивитися. Коридором ішов наш рижик, а біля нього новенька. Обоє тримали в руках по кілька підручників та про щось жваво розмовляли. Святослав увесь аж світився від радощів, а Ліда стримано посміхалася йому у відповідь.