Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Лідером я ніколи не був, але цього разу до мене дослухалися. Марко зціпив зуби й опустився на розкладний стілець, а Павло поплентався до намету, біля якого стояв ящик з провіантом. За мить він повернувся з трьома бляшанками пива.

— За ваше здоров'я, — пробелькотів, відкриваючи напій.

Марко крутив у руках свою банку, але не пив. А я просто поставив пиво на землю. Алкоголь здавався зараз недоречним, адже Святослава досі нема, і вся та жаска хрінь на кладовищі потребувала якогось осмислення і логічного пояснення.

— А де наш солдатик? — спитав у Гуда Марко.

— Влад дрихне в наметі, — Паша голосно відригнув. — Коли я повернувся, то кликав його випити, але ж він спить без задніх ніг.

— А тепер серйозно, — цього разу вже обережніше почав Марко. — Нам треба їхати звідси. Поки ти тут напивався, ми з Тьомою на дещо натрапили.

Павло кивнув, щоб той продовжував.

— Над тими ямами стоять хрести — на табличках наші імена та дати. Ось дивися, — він простягнув свій смартфон, де світився нещодавно зроблений знімок. — Дата смерті в усіх, крім Святослава, припадає на завтра…

— Вже на сьогодні, — уточнив я, позираючи на годинник. — Завтра настало понад дві години тому.

— Суті не змінює! — у тоні голосу Марка відчувалося роздратування. Ще ніколи в житті я не бачив його таким.

— Ми всі помремо, я зрозумів, — з насмішкою підсумував Паша. — То й що? Влад спить, я теж із ніг валюся. Зачекаймо хоч до ранку, чого вже поспішати? Може, то жарти такі? Я, поки сидів тут наодинці, подумав, що то рижий над нами так жартує.

— Ми теж про це думали, — підтвердив я. — Тому й пішли шукати його далі та знайшли дещо ін…

— Ось це, — перебив мене Марко й дістав з кишені записку, яку він підібрав на цвинтарі.

Паша взяв папірець, покрутив його, прочитав текст, а тоді розгублено сказав:

— Я щось не зовсім доганяю…

— Це чекало нас на могилі Ліди… — чомусь пошепки промовив Марко.

— Якої ще Лі… — Павло урвався на півслові. Здається, щось таки ворухнулося в його пам'яті. Згодом він ще раз прочитав записку й вилаявся:

— От чорт…

— У мене одне питання, — з недовірою в голосі мовила Наталя. Тим часом, доки ми балакали, я зробив гарячого чаю з бутербродами, й сидіти на балконі стало затишніше. — Чому про Ліду я дізнаюся лише сьогодні?

— Бо я нікому досі не розповідав про це…

— А чому змовчали? Це ж важлива інформація для слідства! — обурилась вона.

Я не відповів. Відламав шматочок хліба від свого бутерброда й кинув на дашок балкону, що був під нами. Щойно крихти впали на бляху, відкілясь злетілися крилаті пацюки — сиві голуби. Я скинув ще один подрібнений шматок і аж тоді заговорив:

— Рідним Ліди й так видалося складно пережити її смерть. Уявіть собі, як вони б почувалися, якби через багато років хтось знову почав колупатися в болісних спогадах? Слідчі, прокуратура, адвокати… Усі вони почали б піднімати архіви й проводити допити. Що б це змінило? Хтось ожив би? — я коротко засміявся. — Чи, може, когось покарали б?

— Хіба вас.

Я здригнувся.

— Я своє покарання відбув, — холодно відрізав. — Пийте чай, поки не охолонув.

Ми так чекали випускного року, але події того літа зіпсували нам геть усе. В одинадцятий клас пішли до старої школи, де доводилося терпіти перешіптування за спиною й показування на нас пальцями. То було з біса нестерпно.

Дружба у нашій п'ятірці почала поступово згасати, мов сонячне тепло з настанням осені. Щодень ми дедалі рідше збиралися разом на перервах та у дворі. Я пересів за іншу парту, розділивши сусідство з прищавим хлопцем в окулярах. Невдовзі ми вже навіть не віталися один з одним.

Паша, що було цілком у його стилі, вдавав, наче нічого не трапилось. Він вештався коридорами з високо задертою головою, чіплявся до дівчат і завжди перебував у центрі уваги. За кілька тижнів перетворився на шкільного хулігана, який щодня лупцював невдах із молодших класів, відбираючи в них кишенькові гроші та імпортні солодощі. Добре пам'ятаю, як у той час всі просто дуріли за солодкими турецькими жуйками з наклейками-голограмами усередині, а також за шоколадними батончиками Milky Way.

Щодо мене, то я віддалився від Гуда і спогадів про літо на якомога безпечнішу відстань. У мене залишився єдиний друг — Влад. Хоча наше приятелювання не було вже таким, як раніше. Ми спілкувалися лише за межами школи — тусувалися час від часу в курилках на районі, розмовляючи на нейтральні буденні теми. Іноді Влад вигадував якісь витівки. Деколи нам було навіть весело разом, але недовго.