Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Годинник показував пів на четверту ранку. Заспокоївшись та обговоривши всі ймовірні причини нашої халепи, ми дійшли спільного висновку — це справа рук Святослава. Усе складалося — він навмисне зник та підготував декорації. А що? Він мав за що нас карати. За всі роки нашого приятелювання ми з друзями встигли достатньо покепкувати з нього. Залишалося єдине питання — чи нашим життям щось загрожує?

Трохи посперечавшись, ми вирішили дочекатися світанку й повернутися на кладовище. Потрібно було з'ясувати, що або хто лежить під шаром ґрунту Святославової могили. Лопата в нас була — щоправда, одна й та маленька. Ми хотіли рити руками, якщо доведеться, бо ніхто з нас не поїде звідси, допоки не з'ясуємо, що відбувається.

Смачно позіхнувши, Марко встав і пішов у напрямку великого намету. Ми з Пашею побажали йому приємних снів, а самі вирішили зварити кави. Мені було не до сну, Гуду теж. Я замилувався нічним Дністром. Його спокійні води дрібними сонними хвильками омивали берег. Ніжне плюскотіння води об каміння доповнював ледь чутний спів якогось самотнього цвіркуна, котрий не спав, як і ми. Вітер нещодавно заспокоївся, але небо затягло хмарами. Темна канва над нашими головами була суцільною, без зірок та місяця. Я здригнувся. Рівна чорнота неба змусила думати про домовину — про віко домовини зсередини…

— Маркооо? — несподівано протягнув Паша, повертаючи голову в бік намету. — Ти чого?

Я теж спрямував погляд туди, куди дивився Гуд. На наших очах Марко вилазив навкарачки з намету й дорогою блював собі на руки. Я вхопив з-під ніг ліхтарика і посвітив на друга.

— Марку, що з тобою? — спитав я. — Ти ж не бухав…

Промінь світла осяяв його обличчя. Воно було блідим, практично сірим, а очі широко розплющеними.

— Чувак, ти нас лякаєш! — вигукнув Паша й звівся на ноги.

Продовжуючи повзти до нас, Марко простяг руку, з якої огидною слизькою кашею стікало блювотиння. Раптом він уривисто захрипів:

— Там… там…

На його обличчі застиг жах. Первісний, холодний, заразливий. Скидалося на те, що він зустрівся з чимось надзвичайно страхітливим. Ми одразу ж підірвалися з місця, але завмерли за кілька кроків від Марка. Вагалися підійти ближче. Думки, аби зазирнути в намет, навіть близько не зринало.

Моїм тілом пробігли брижі, ніби шкіри торкнулася незрима крижана рука. Я здригнувся й глянув на Павла. Він, на відміну від мене, тримався добре.

— Марку? — я схопив пляшку води, відкрутив корка й присів біля друга. — Випий…

Той спочатку не реагував, лишень продовжував хапати ротом повітря й белькотіти крізь блювоту слова: «там… там… там…». Згодом, коли присів і Паша, Марко зазирнув нам по черзі в очі. Несміливо, ніби він був полохливим звірям, узяв пляшку з моїх рук й почав жадібно ковтати воду. Блювотиння смерділо квашеним. Воно огидно стікало підборіддям та його пальцями на землю біля наших ніг. Шматок погано пережованого шашлика застряг у кутику його рота. Мене теж ледь не знудило.

— Що трапилося? — тихо спитав Гуд у Марка, коли той напився води.

— Там…

Гуд мовчки підвівся й рушив до великого намету. Біля входу він зупинився й озирнувся. Я розумів наказ, але вагався. Знову подивився на Марка, на застиглий вираз жаху на його обличчі й, Бог мені свідок, я не хотів іти до намету! Нас там чекало щось дійсно страшне. Павло кинув на мене суворий погляд.

— Тьома! — крикнув він.

Я голосно видихнув і приєднався до нього.

Ми сторожко заповзли крізь вузький прохід, потрапивши спочатку у відгороджений тентом передпокій, де мали б скинути наше взуття. Далі першим проліз Паша, звісно, не роззувшись, а я слідом за ним, чіпляючи ліхтарик на лоба.

Тепле світло заповнило намет. Я спрямовував промінь поступово, аби ми могли все ретельно оглянути. На вигляд ніби все, як раніше — два зібгані порожні спальники, розкидані шкарпетки й футболки, порожня пачка з-під чипсів зі смаком бекону. Проте щось таки було не так…

— Владе? — тихо покликав Гуд. — Ти спиш?

Паша підліз ближче до спальника, що в нього загорнувся по самі вуха Влад, але зупинився за кілька десятків сантиметрів.

— Що це?.. — Гуд роздивлявся свою долоню, яку щойно підняв з долівки.

На світлій шкірі зосталося щось темне й густе. Я підповз ближче й посвітив ліхтарем.

Це була кров. Повсюди розтіклася вже загусла, майже чорна кров. Нею були просякнуті розкидані речі, що лежали найближче, й спальник нашого друга. Вона зібралася у великі лискучі плями на дні намету, відбиваючи жовтувате світло мого ліхтарика.