Милан Кундера - Вальс на прощання

— Хтозна, — відказав Якуб. — Я й справді не знаю. Що стосується мене, то я досить зобов’язаний цій країні.

— Може, це й недобре, — сказала Ольга, — та я не почуваю приязні до неї. Та й що мене могло зобов’язувати?

— Зобов’язувати можуть навіть болісні спогади.

— До чого? До того, щоб лишитися в країні, де ми прийшли на світ? Не розумію, як можна говорити про свободу, не скинувши з шиї цього ярма. Дерево не почувається добре там, де воно не може рости. Воно почувається вдома там, де для нього є волога.

— А ти тут відчуваєш достатньо вологи?

— Загалом, так. Тепер, коли мені нарешті дозволили навчатися, я маю те, що мені хотілося. Вивчатиму природознавство і більше нічого іншого й знати не хочу. Не я вигадала цей режим, то й не відповідаю за нього. А коли ти їдеш?

— Завтра.

— Так швидко? — вона взяла його за руку. — Прошу тебе, як ти вже такий люб’язний, що приїхав попрощатися зі мною, то не поспішай так.

Це було зовсім не те, чого він чекав. Вона поводилася ні як потайки закохана в нього дівчина, ні як вихованка, що почувала до нього безтілесну дочірню любов. З промовистою ніжністю тримала вона його за руку, дивилася у вічі й повторювала:

— Не поспішай! Ніякого сенсу не бачу я в тім, що ти заскочив сюди, аби лиш попрощатися зі мною!

Якуб нерішуче зупинився.

— Побачимо, — сказав він. — Шкрета теж хотів умовити мене, щоб я лишився тут надовше.

— Авжеж, треба лишитися надовше, — сказала Ольга. — Адже у нас так мало часу одне для одного. А тепер мені треба знову йти в басейн…

Вона подумала і вирішила, що нікуди не піде, якщо вже Якуб тут.

— Ні, ні, тобі треба йти. Не варто нехтувати лікуванням. Я тебе проведу.

— Справді? — щасливим голосом спитала Ольга. Потім відчинила шафу і взялася там щось шукати.

Блідо-блакитна пігулка лежала на столі в розгорнутому папірці, а Ольга, єдина людина, якій він розповів про неї, схилилася над відчиненою шафою спиною до тієї пігулки. У Якуба промайнула думка, що та блакитна пігулка була драмою його життя, покинутою, майже забутою драмою й уже, очевидно, нецікавою. І тоді він подумав, що треба нарешті позбутися цієї нецікавої драми, швидко попрощатися з нею й лишити її в минулому. Він загорнув пігулку в папірець і сховав у кишеню піджака.

Ольга дістала торбину, поклала туди рушник і зачинила шафу.

— Я готова, — сказала вона Якубові.

Ружена сиділа на лавці в міському парку і не могла поворухнутися, мабуть, тому що й думки її завмерли непорушно на тому самому місці.

Ще вчора вона вірила всьому, що казав їй сурмач. Не лише тому, що це було приємно, а й тому, що вірити було простіше: у такий спосіб вона зі спокійним сумлінням могла відмовитися від битви, на яку не мала сили. Та відколи колеги почали кепкувати з неї, вона поринула в сумніви і тепер думала про сурмача з ненавистю, бо в глибині душі остерігалася, що вона і недостатньо хитра, і не досить уперта, щоб узяти над ним гору.

Без жодної цікавості роздерла вона пакунок, що його дав їй Франтішек. Всередині була блідо-блакитна одежина, і Ружена зрозуміла, що він подарував їй нічну сорочку, в якій хотів би бачити її щодня, — кожного дня і багато днів, і впродовж усього її життя. Вона дивилася на ту блідо-блакитну сорочечку, і їй здавалося, що тканина просякнута добротою й відданістю, наче болото рабської любові, що врешті затягне і поглине її всю.

Кого вона більше ненавиділа? Того, хто не хотів її, чи того, хто хотів?

Отак сиділа вона, прикута до ослона тією подвійною ненавистю, й навіть не тямила, що коїться довкола неї. Коло хідника зупинився невеличкий автобус, а за ним і зелений фургон, з якого долинало собаче скавучання й гавкіт. Двері автобуса відчинилися, і звідти вийшов дідок із червоною пов’язкою на рукаві.

Ружена ошелешено дивилася на нього і першої миті навіть не второпала, що вона бачить. Дідок гукнув щось в автобус, і відтіля виліз іще один дідуган, теж із червоною пов’язкою на рукаві, у руці він тримав тичку метрів зо три завдовжки, на кінці в неї була дротяна петля. Повилазили з автобуса і вишикувалися на хіднику й інші пасажири. То були все старі люди, з пов’язками на рукавах і з такими самими тичками в руках.

Дідок, що виліз перший, тички не мав, він віддавав команди; ті старі добродії, наче рій чудернацьких списників, кілька разів виструнчилися перед ним, потім стали по команді «вільно». Потім дідок вигукнув іншу команду, і той старечий рій притьмом кинувся в парк. Там він розсипався, і кожен дідуган побіг в іншому напрямку, хто алеєю, хто моріжком. У парку гуляли пацієнти, гралися дітлахи, і всі зупинялися, здивовано зиркаючи на тих стариганів, що йшли в атаку зі своїми тичками в руках.