Милан Кундера - Вальс на прощання

— Знаю, — сказала Ольга, і Якуб збагнув, що допіру розповів їй про випадок, який вона чула вже не раз. Він уже давно пообіцяв собі, що не зводитиме річ про це, та не зумів дотриматися своєї обіцянки. Люди, постраждалі в автомобільній пригоді, марно намагаються забути про неї.

— Знаю, — повторила Ольга, — та це не дивує мене. Тих людей запроторили до в’язниці без суду і слідства, часом і без жодних підстав. Аж ось вони бачать перед собою одного з тих, кого вважали винним за їхнє ув’язнення!

— Відколи твій батько вбрав тюремний одяг, він став такий, як і решта ув’язнених. Не було ніякого сенсу чинити йому зло, тим паче на очах у наглядачів, які тішилися цим. Це була підла помста. Найбільша підлість — це топтати беззахисного. І ці листи, що ти їх отримуєш, плід тієї ж таки помсти, що, як бачу, дужча, ніж час.

— Таж, Якубе, у тих в’язницях були десятки тисяч людей! І тисячі не повернулися звідти! І жодного винуватця не покарано! Це бажання помститися насправді просто незадоволене прагнення справедливості!

— Помста дочці за батька не має нічого спільного зі справедливістю. От згадай, що через батька ти втратила рідну домівку, мусила покинути місто, де мешкала, не мала змоги навчатися. Через мертвого батька, якого ти навіть майже не пам’ятаєш! І що, за цього батька тебе тепер повинні переслідувати? Хочу поділитися з тобою найсумнішим відкриттям у моєму житті: переслідувані були не кращі за тих, хто їх переслідував. Ти вбачаєш у цьому міркуванні намагання ухилитися од відповідальності, переклавши її на плечі Творця, який, мовляв, зробив людину такою, яка вона є. І, може, воно й добре, що ти саме так бачиш речі. Адже дійти висновку, що поміж винуватцем і жертвою нема ніякої різниці, означає втратити будь-яку надію. А це називається пеклом, крихітко моя.

Дві Руженині колеги аж не тямилися з нетерплячки. Їм кортіло знати, як скінчилося побачення з Клімою, але вони обслуговували пацієнток у протилежному кінці зали, тож лишень о третій годині пополудні зустрілися зі своєю подругою й засипали її запитаннями.

Ружена вагалася, не знаючи, відповідати їм чи ні, нарешті невпевнено відказала:

— Він сказав, що кохає мене і одружиться зі мною.

— От бачиш, я ж тобі казала! — вигукнула худорлява. — То він розлучиться?

— Сказав, що розлучиться.

— А що йому ще вдіяти, — весело докинула сорокарічна. — У тебе буде дитина. А в неї дітей нема.

Тепер Ружені закортіло розповісти все до крихти.

— Він сказав, що забере мене до Праги. Знайде там мені роботу. Казав, що ми поїдемо на вакації до Італії. Та зараз він дитини не хоче. І він має рацію. Перші роки найсолодші, а як буде дитина, то ми не зможемо всмак натішитися одне одним.

Сорокарічна просто-таки сторопіла.

— То ти що, хочеш зробити аборт?

Ружена кивнула.

— Та ти здуріла! — вигукнула худорлява.

— Він тебе в дурні пошив, — сказала сорокарічна. — Щойно ти позбудешся дитини, він забуде про тебе.

— Чому це?

— Може, закладемося? — вигукнула худорлява.

— Та ж він кохає мене!

— А звідки ти знаєш, що він тебе кохає? — запитала сорокарічна.

— Він мені так сказав!

— А чом це він не давався знати два місяці?

— Бо він боявся кохання, — відказала Ружена.

— Що?

— Ну, як тобі пояснити… Він боявся кохання до мене.

— І тим-то він і словом не озивався?

— Він завдав собі випробування; хотів упевнитися, що не може мене забути. Зрозуміло чи ні?

— А певно, — сказала сорокарічна. — І коли він дізнався, що зробив тобі дитину, то раптом збагнув, що не може тебе забути.

— Він казав, радий, що я вагітна. Не тому що буде дитина, а тому що я зателефонувала йому. Тоді він збагнув, що кохає мене.

— Господи, яка ти дурепа! — вигукнула худорлява.

— Не розумію, чому це я дурепа.

— Бо ця дитина — єдине, що у тебе є, — пояснила їй сорокарічна. — Якщо ти позбудешся її, в тебе вже нічого не буде і він на тебе начхає.

— А я хочу, щоб він кохав мене заради мене самої, а не заради тієї дитини!

— За кого ти себе вважаєш, га? Чому це він захоче тебе заради тебе самої?

Вони ще довго і палко сперечалися. Обидві товкли Ружені, що дитина єдиний її козир і що вона не повинна відмовлятися від неї.

— Я ніколи не погодилась би на аборт. От кажу тобі. Ніколи, розумієш? — казала їй худорлява.

Ружена відчула раптом, як стала маленькою дівчинкою, і сказала (то була та сама фраза, що повернула Кліму до життя):

— То скажіть, що мені вдіяти!

— Триматися, — сказала сорокарічна, а потім відчинила шухляду своєї шафки і дістала відтіля тюбик із пігулками. — Ось ковтни одненьку! У тебе геть сил немає. Це тебе заспокоїть.