Милан Кундера - Вальс на прощання

Ружена вкинула пігулку до рота і проковтнула.

— І носи тюбик із собою. Тут написано: три пігулки щодня, але ти вживай їх лише тоді, коли треба заспокоїтися. І не подумай зопалу вчворити якоїсь дурні. Не забувай, що це хитрий лис. Він що хоч утне! Але цього разу не викрутиться!

Вона знову відчула, що не знає, як вдіяти. Ще геть недавно вона була сповнена рішучості. Але аргументи її колег здавалися переконливими, і вона знову завагалася. Збурена, вона почала спускатися східцями.

У вестибюлі до неї підбіг розпашілий від збудження молодик.

— Я вже казала, щоб ти не чекав на мене тут, — вона люто зиркнула на нього. — Та й після того, що сталося вчора, не розумію, як це ти набрався нахабства прийти сюди!

— Не гнівайся, прошу тебе! — розпачливо вигукнув молодик.

— Цить! — осмикнула вона. — Ще сварок тут мені бракувало! — і вже хотіла було піти.

— Не тікай від мене, як не хочеш сварок!

Вона нічого не могла вдіяти.

Пацієнти сновигали вестибюлем, та ще й медики в білих халатах весь час пробігали. Вона не хотіла привертати до себе увагу, тож мусила лишитися й прибрати невимушеного вигляду.

— То що ти від мене хочеш? — неголосно запитала.

— Нічого, хотів тільки перепросити. Я щиро шкодую, що таке утнув. Та, прошу тебе, присягнися, що поміж вами нічого нема.

— Я вже казала тобі, що нема.

— То присягнися!

— Не поводься як дитина. Я не присягаюся про таку дурню, як оце.

— Тому що поміж вами щось було.

— Я вже тобі сказала, що ні. І якщо не віриш мені, то нам нема про що балакати. Це просто друг. У мене що, не може бути друзів? Я дуже поважаю його, я рада, що він мій друг.

— Знаю. І не докоряю тобі, — сказав молодик.

— Завтра він даватиме концерт. Сподіваюся, ти не шпигуватимеш за мною.

— Якщо ти даси мені чесне слово, що поміж вами нічого нема.

— Уже сказала тобі, що не опускаюся до того, щоб давати чесне слово з такого приводу. Зате даю тобі чесне слово, що як ти шпигуватимеш за мною, то більше ніколи в житті мене не побачиш.

— Ружено, це ж тому, що я кохаю тебе, — з нещасним виглядом мовив молодик.

— Я теж, — лаконічно відказала Ружена. — Та я не влаштовую з цього приводу сварок на шосе державного значення.

— Бо ти мене не кохаєш. Ти мене соромишся.

— Не мели дурниць.

— Ти зі мною ніколи нікуди не ходиш, не показуєшся зі мною на людях…

— Цить! — знову звеліла вона, коли він зняв голос. — Мій батько мене вб’є. Я ж уже пояснила, що він стежить за мною. А тепер не гнівайся, мені час йти.

Молодик ухопив її за руку.

— Не йди, зачекай!

Ружена розпачливо звела очі до неба. Молодик сказав:

— Якби ми побралися, то все було б по-іншому. Він і не посмів би протестувати. І в нас була б дитина.

— Дитини я не хочу, — хутко відказала Ружена. — Я ліпше віку собі збавила б, ніж надбала дитину!

— Чому це?

— Тому. Я не хочу дитини.

— Я кохаю тебе, Ружено, — знову сказав молодик.

— Ти що, хочеш довести мене до самогубства, еге? — запитала Ружена.

— До самогубства? — здивовано перепитав він.

— Авжеж, до самогубства!

— Ружено! — вигукнув молодик.

— Доведеш мене таки, кажу! Запевняю тебе! Ти доведеш мене до цього!

— Можна мені прийти увечері? — принижено запитав молодик.

— Ні, увечері не можна, — сказала Ружена. Потім утямила, що треба його заспокоїти, і вже лагідніше докинула: — Можеш зателефонувати мені, Франтішеку. Але з понеділка.

І обернулася, щоб піти.

— Зачекай, — сказав молодик. — Я тут приніс тобі дещо. Щоб перепросити, — і простягнув пакуночок.

Вона взяла його і хутко вийшла надвір.

— Шкрета справді такий дивак чи тільки вдає? — запитала Якуба Ольга.

— Я думаю про це, відколи його знаю, — відказав Якуб.

— Дивакам непогано ведеться, коли вони змушують людей поважати їхні дивацтва, — сказала Ольга. — Шкрета страшенно неуважний. У розмові часто забуває, що він казав іще мить тому. Часом забалакається на вулиці й приходить до кабінету на дві години пізніше. Та ніхто не зважується докоряти йому за це, бо він офіційно визнаний дивак і тільки недобра людина могла б відмовити йому в праві на дивацтво.

— Дивак він чи ні, та, гадаю, лікує він тебе успішно.

— Та воно так, але тут у всіх складається враження, наче його медичний кабінет для нього щось другорядне, таке, що заважає йому втілювати якісь важливіші задуми. Ось, наприклад, завтра він гратиме на барабані!

— Зачекай-но, — перепинив її Якуб. — То це правда?

— Авжеж. Весь курорт заліплений афішами, які сповіщають про те, що славетний сурмач Кліма дає завтра концерт і Шкрета акомпануватиме йому на барабані.