Милан Кундера - Вальс на прощання

Ружена трохи оговталася від роздумів і роззирнулася довкруги, щоб уторопати, що ж тут коїться. Поміж дідуганами вона угледіла і свого батька й тепер дивилася на нього з відразою, проте без подиву.

Якийсь дворняга дріботів моріжком попід березою. Один із тих дідуганів побіг туди, і пес подивовано на нього глянув. Старий махав тичкою над його головою, намагаючись накинути петлю собаці на шию. Але тичка була довга, а старечі руки кволі, й дідуган ніяк не міг поцілити того пса. Дротяна петля хилиталася над ним, і пес із цікавістю розглядав її.

Аж на поміч тому стариганові прибіг іще один пенсіонер, руки у нього були дужчі, й того цуцика урешті залигали петлею. Дідуган сіпнув до себе тичку, петля захльоснулася на шиї, і пес заскавучав. Пенсіонери гучно зареготали і потягли цуцика моріжком до машин. Відчинили великі двері фургона, з якого долинало гавкання, і вкинули собачину досередини.

Для Ружени вся ця картина була тільки частиною її власної історії: вона була нещасна жінка поміж двома світами — світ Кліми відштовхував її, а світ Франтішека, від якого вона хотіла ухилитися (світ банальності і нудьги, поразки і капітуляції), прийшов сюди у вигляді зграї цих стариганів, неначе задля того, щоб зловити її дротяною петлею.

Якийсь десятирічний хлопчина стояв на піщаній доріжці алеї й відчайдушно гукав свого цуцика, що гасав у кущах. Та замість собачини прибіг Руженин батько з тичкою. Той відразу ж замовк. Він боявся гукати цуцика, бо знав, що клятий стариган злапає його. Він побіг доріжкою, щоб утекти від нього, та дідуган побіг за ним услід. Тепер вони бігли поруч. Руженин батько з тичкою і хлопчина, що знай схлипував на ходу. Потім хлопчина звернув назад і побіг туди, де був раніше. Руженин батько теж повернув назад і побіг за ним. Вони знову бігли поруч.

З кущів вилізла такса. Руженин батько вже простягнув до неї тичку, та цуцик відскочив убік і кинувся до хлопчика, який ухопив його на руки і притиснув до себе. На поміч Ружениному батькові кинулися інші старигани й почали видирати цуцика в хлопчини. Той плакав, верещав і відбивався, аж дідугани викрутили йому руки й затиснули рота долонею, бо той галас привертав увагу перехожих, які оберталися, проте боялися втрутитися.

Ружені не хотілося бачити батька і його приятелів. А куди податися? У кімнатці в неї лежав недочитаний детективний роман, який її не цікавив, у кінотеатрі йшов фільм, що його вона вже бачила, а в холі «Річмонда» весь час був увімкнутий телевізор. Вона таки обрала телевізор. Підвелася з ослона й під галас дідуганів, що знай долинав до неї зусібіч, раптом усвідомила вміст свого черева і подумала, що її вагітність — свята. Вона перероджувала й ушляхетнювала її. Вона відрізняла її від тих шаленців, що полювали на псів. Ружена подумала, що не мала права відмовлятися від неї, не повинна була здаватися, тому що в череві носила свою єдину надію, єдиний свій квиток у майбутнє. Дійшовши до краю парку, вона угледіла Якуба. Той стояв на хіднику перед «Річмондом» і спостерігав за метушнею в парку. Вона бачила його тільки раз, під час сніданку, а тепер згадала про це. Пацієнтка, що сиділа поруч із ним, була її сусідка, яка щоразу стукала в стіну, коли вона гучно вмикала радіо, тож Ружена почувала до неї страшенну неприязнь і тепер з відразою сприймала усе, що було пов’язане з нею.

Обличчя того чоловіка їй не подобалося. Воно було іронічне, а Ружена ненавиділа іронію. Вона завжди вважала, що іронія (чи будь-яка її форма) — наче озброєний чатовий, стоїть коло брами її будучини й, озираючи її, заперечно хитає головою. Вона виструнчилась і вирішила пройти повз того чоловіка, щоб вразити його зухвальством своїх грудей і гордістю свого черева.

І раптом той чоловік (вона бачила його тільки краєм ока) лагідно і ніжно сказав:

— Іди сюди… іди до мене…

Вона спершу не втямила, чому він звертається до неї.

Ніжність його голосу спантеличила її, й Ружена не знала, що сказати у відповідь. Аж, обернувшись, вона угледіла великого боксера з потворною людською мордою, який ішов за нею.

Якубів голос його прикликав. Чоловік узяв пса за нашийник:

— Ходімо зі мною, а то буде біда.

Собака звів до Якуба довірливий писок, з якого, наче веселенький прапорець, звисав червоний язик.

То була мить приниження, кумедного, минущого, проте очевидного приниження: він не помітив ні її викличної зухвалості, ні її гордоти. Гадала, що він звертається до неї, а звертався він до пса. Вона поминула його і зупинилася на порозі «Річмонда».