Милан Кундера - Вальс на прощання

Два старигани з тичками перебігли дорогу і кинулися до Якуба. Ружена зловтішно спостерігала за тим і відразу стала на бік дідуганів.

Якуб провадив пса за нашийник до входу в готель, а стариган кричав йому:

— Негайно відпустіть пса!

А за ним і другий:

— Іменем закону!

Якуб не звертав на них уваги і прямував до дверей, та коло нього вже простягалася тичка і над головою боксера незграбно хилиталася петля.

Якуб узяв за кінець тички й одіпхнув її.

Прибіг іще один дідуган і заверещав:

— Це зазіхання на громадський лад! Я викличу поліцію!

А ще якийсь стариган верескливо кричав:

— Він бігав у парку! Він гасав дитячими майданчиками, а це заборонено! Він дзюрив у пісок! Ви дужче любите собак, ніж дітей!

Ружена спостерігала за ним із готельного ґанку, і та гордота, яку ще мить тому вона почувала в своєму череві, раптом розіллялася по всенькому її тілу й переповнила її впертою потугою. Якуб із псом підіймався до неї сходинками, і вона вигукнула:

— Ви не маєте права заходити сюди із собакою.

Якуб щось спокійно відказав їй, та вона вже не могла відступити. Розставивши ноги, стала перед широкими дверми «Річмонда» і повторила:

— Це готель для пацієнтів, а не для псів. Із псами вхід сюди заборонений.

— А чом би вам не взяти до рук тичку з петлею, га, панно? — запитав Якуб, намагаючись запровадити пса досередини.

Ружені вчулася в Якубових словах іронія, що її вона так ненавиділа, бо та іронія відправляла її туди, де вона не хотіла бути. Від шалу в неї аж в очах потьмарилося. Вона згребла пса за нашийник. Тепер вони тримали його удвох. Якуб тягнув його досередини, а вона надвір.

Якуб узяв Ружену за зап’ястя і так рішуче відірвав її пальці від нашийника, що вона аж заточилася.

— Ви, мабуть, возили б у візочку не дитину, а цуцика! — закричала вона.

Якуб обернувся, і погляди їхні зустрілися, вони були переповнені раптовою ненавистю й образою.

Боксер зацікавлено вештався кімнатою й нітрохи не підозрював, що допіру уникнув страшенної небезпеки. Якуб лежав на дивані й думав, що робити далі. Пес йому подобався, він був веселий і добротливий. Ота безтурботність, з якою він за декілька хвилин обвикся в чужій кімнаті й заприязнився з незнайомцем, була майже підозріла і межувала з дурістю. Обнюхавши всі кутки, він плигнув на диван і вклався поруч з Якубом. Той здивувався й беззастережно сприйняв цей вияв панібратства. Поклав долоню псові на спину і з утіхою відчув тепло собачого тіла. Він завжди любив собак. Вони були близькі, приязні, віддані і водночас геть незрозумілі. Ніколи не можна було знати, що коїться в головах і в серцях цих довірливих і веселих посланців незбагненної природи.

Він почухав собаці спину і подумав про ту сцену, яку щойно спостерігав. Старигани з тичками поєднувалися в його уяві з в’язничними наглядачами, суддями і виказувачами, що пантрували за тим, чи не балакає сусід у крамниці про політику. Що спонукало тих панів до цієї страшної діяльності? Злість? Авжеж, але ще й прагнення ладу. Адже прагнення ладу є заразом і намаганням обернути людський світ у світ неорганічний, де все діє, все функціонує, усе підпорядковане волі, в якій немає нічого людського. Прагнення ладу є заразом і прагнення смерті, бо життя завжди порушує лад. Або ж, навпаки, прагнення ладу — це доброчесний привід, завдяки якому ненависть людей до людей виправдовує для себе власні недобрі дії.

Потім він подумав про ту біляву дівчину, яка хотіла завадити йому ввійти до «Річмонда» із псом, і він відчув, як його охопила страшенна ненависть. Старигани з тичками не дратували його, він добре їх знав, він їх враховував, ніколи не сумнівався в їхньому існуванні, у тому, що вони мають бути і завжди повинні його переслідувати. Але та дівчина — то була його поразка. Вона була вродлива і з’явилася там не як переслідувачка, а як глядачка, що так захопилася видовиськом, аж почала ототожнювати себе з переслідувачами. Якуб завжди жахався, коли глядачі ладні були перейняти жертву і віддати її гонителеві. Адже кат згодом стає близьким і звичним персонажем, натомість жертва має в собі щось шляхетне. Душа юрми, що колись ототожнювала себе з убогою жертвою, тепер ототожнює себе з убогістю переслідувачів. Адже полювання на людей у нашому столітті — це полювання на привілейованих, на тих, що читають книжки або мають пса.

Він відчував під рукою тепле собаче тіло і думав собі: та білява дівчина прийшла, щоб таємничим знаком сповістити, що його ніколи не любитимуть у цій країні і що вона, посланниця від народу, завжди готова перейняти його і віддати на поталу людям, які вимахують тичками з дротяними петлями. Він обняв пса і пригорнув до себе. Подумав, що не може покинути його тут напризволяще, що повинен завезти його далеко з цієї країни як свідчення про переслідування, як одного з тих, що втекли від тих переслідувань. Потім він подумав, що прихистив тут цього боксера, наче злочинця, якого шукає поліція, й та думка здалася йому комічною.