Юрий Винничук - Житіє гаремноє

— Глянь, моя укохана, — промовив до мя, — єще нині накажу вигафтувати на цім адамашку твоє ім’я золотими буквами, а потому повішу го разом з иньшими подібними орнаментами в єднім з покоїв мого гарему.

По тім обдарував мя гарячим цілунком і закликав невольниць принести ріжні строї жіночі, а кгди-м ся врешті прибрала, спитав мя з чулістю, чи не хтіла би-м відпочити хвилю в самоті. Не міг мя обдарувати нічим приємнішим. Відпровадили мя невольниці до покою, которий донині мі належить, і заснула-м з небувалою насолодою.

Розбудила мя невольниця, котора принесла вечерю, і повіла, же мушу ся по вечері прибрати, бо король намірився сю ніч спати зі мною. Що ж могла-м зробити? Опір юж не мав жадної сили, бовім цнота моя зостала сплюндрована.

Невольниці по вечері помогли мі зібратися, розчесали мя, напахтили, а затим повели в покій, з которого я не так давно вийшла-м. Зобачила-м свіжу постіль, а круж неї пишні китиці квітів небачених.

Незадовго прийшов мій пан і зара мя взяв в обійми. Тепер мя цілував у спосіб одмінний, мої вуста в своїх притримуючи, язика свого в уста мені вкладаючи і висисаючи мій. Рівночасно палючі доторки єго рук не оминали жадної часті мого тіла, неспокій викликаючи. Розкошуваннє без перешкод моїми вустами і дотиканнє всіх моїх потаємних зваб так єго почуваннє розпалило, же натихмістове (негайне) допущеннє єго до брам солодких сталося конечністю. А й моє тіло ся розпашило і не боронила му, же розібрав мя і поклався на мені.

І ту ся зі мною стало диво, бовім не чула юж болю, ані відрази, ані ляку, іно саму розкіш, кгди увійшов до мя цілий. Ба більше — забаглося мі, ажеби єще далій пропхався, і ціле тіло моє ся подало му назустріч. Нігди-м не могла юж забути тих чудовнійших почувань, которі мя охопили з кождим єго піхненнєм. Тепер сама юж відповідала му на кождий поцілунок. Приємності наступали єдна по другій так скоро, а були такі ошеломлюючі, же не могла-м дотямити, для чого натура позоставала в мені приспана так довго.

З тої ночі ціле моє життє, в гаремі утримуване, було самими іно думками про тую розкіш, котору зазнала, і чеканнєм на нові ночі. Єднак з часом пан мій занедбував мя, а провідував иньших, і їм тогді тоє перепадало, же ся призначало мі. Кгди ж такой споминав о мні, то діставала-м нагороду за всі дні.

Минуло кілька місяців, а король мя провідував юж так рідко, же не могла-м си місця знайти. І раз, кгди-м нарікала на свою долю, єдна гречанка спитала мя, чи не пробував король брати мя ззаду. Повіла-м, же так. І кгди-му того не боронила, бовім і мі ся то подобало.

— Але ж ні, — повіла гречанка, — не так, як си тоє міркуєш. Чи не знаєш, же жінка має до страти подвійну цноту?

Того-м, як стій, не знала-м.

— А єднак, то правда. Попід вівтарем Венус (Венера) єст иньша яскиня, єще барз таємніша. А єднак наш пан завше там свої офіри складає насамкінець.

Слухала-м тії речі ціла дрижуча і врешті спитала-м, чи король ся розкошував і з нею у той спосіб.

— Очевидно, і то багацько разів. Єк не віриш, то спитай иньших.

— Чи то можливе! — скрикнула-м, — аби-сь, черпала якуколвек приємність з того звірячого а противного натурі получення?

Гречанка з того ся тільки сміяла:

— Але ж ти єще невинна! Чи ж не відаєш, же ведля (на думку) всіх мужів, кождая часть нашого тіла створена єст для такой приємності? Єден ся розкошує тим, другий чим иньшим. Леч ті ся признаю, же і мі ся то вподобало, чую навіть гострійшу розкіш. Король наш любить вкладати свого лицаря по черзі в кожду з трьох яскинь.

— Боже мій! — внет здуміла-м. — То єще єст і третя?!

— Но так, єст. І див мя бере, же-сь не відаєш такої простої речі. Чи-сь нігди ті король не пробував водити прутнем коло вуст?

— Пробував.

— Ага, і що ж ти на тоє?

— Зціплювала-м зуби.

— Так-єм і мислила. Дуже-сь нерозумне чинила, бовім тілько відвабила від себе короля, а тепер нарікаєш, же тя відцурався.

— Для чого ж ніц мі не вповів? Для чого не повелів, як тоє королеві належить?

— Кілько можна повелівати? Раз тя виправ добре, а баче, же-сь мало що втямила, то юж далій рукою махнув... Ну, але не журись. Спробую нашому панові пригадати про тебе. Повім, же-сь на все юж готова.

— Але ж не готова єще!

Знову мя страх обняв, кгди на уяву прийшло то все, що описала гре­чанка.

— Як ні, то ні. Чекай тогді сама на єго милосердє.

Хвилю поміркувала-м і постановила-м, же не є то аж такая дорога плата за тоті розкоші, которі на мя чекають. Як маю насамоті з жалю пропадати, то юж ліпше буде вволити волю мого пана. І сказала-м тоє гречанці.