Юрий Винничук - Житіє гаремноє

Гальшка мі потиху вповіла, же решта жон королівських, которі тутай були, походять з Македонії, Боснії та Сербії, ожеж ми могли ся легко з ними порозуміти. Всіх жінок у гаремі було більше як три сотні, мешкали вони кожда в своїм покої з невільницями, а товаришували подля (згідно) своїх уподобань і нерідко ся збирали гуртом, жеби ся розважити.

Невільниці мі підлили меду.

— Спробуй, — повіла Гальшка.

Мід ся розлив мі по грудях, і почула-м, як тіло стає легоньким.

— Вино туркам невільно пити, — знова повіла Гальшка, — а про мід у «Корані» ніц ся не пише.

На тоє иньші білоглові (молодиці) відповіли сміхом.

— Ану, — мовила їдна, — розкажи нам, як то з тобою було. Як наш пан коло тебе ся заходив. Бо ту є серед нас такії, же ані раз єще не пробували.

Знову ся засміяли, позираючи на Гальшку, а Гальшка зачервонілася.

Спочатку не хтіла-м ніц вповідати, леч далій таки ся згодила і оповіла про тії страшні тортури, на которі прирік мя король.

— Тепер твоя черга, — повіли білоглові до сербіянки, же ю кликали Дана.

— Чулисьмо, же ти мала о велій (більш) прикрішу пригоду.

І от що тая сербіянка оповіла.

«Кгди мя полонили турки, то ся заприсягла, же при першій нагоді увірву си життє, а такой не дам сплюндрувати мою невинность. Леч лагодний вигляд королівський справив на мя заспокійливе вражіння. Зайшов до мого покою, сів коло мя, взяв у свої руки мою долоню і запитав, звідки походжу. Єднак я не відповіла і повелася з ним без жадного пошанівку. Видячи тоє, не став більше ніц питати, іно обійняв мя нагло і, притисши вуста свої до моїх, зачав ссати так ґвалтовне, же мало не стратила-м змисли. Наглість тая вправила мя в незвикле помішаннє. Занім до себе дійшла, оголив мої перса і забавлявся ними ведля свої волі, щохвили вигукуючи: «На Магомета, що за чудовнії кшталти! Як розкошне розквітають пупінки!» і такії инші зауваги, которі справили, же обілляламся гарячим рум’янцем. Ледве-м здоліла якось опанувати свій страх і зо всіх сил спробувала-м ся вивільнити, відпихаючи єго руками, на що король ся зірвав на ноги і освідчив твердо:

— І що, безчільна (невдячна, невихована) невільнице? Чи ж би замірялася протиставитись волі свого пана? Спробуй іно далій своїх штучок, а звелю ті такої хлости дати, же попам’ятаєш!

По тій грозьбі сів знову, взяв мя на коліна і притис до себе. Те єго потрактованнє справило, же не мала-м більше відваги ся противити новому блудінню єго руки по персах. Кгди ж єднак ся задоволив достатечне їх мацанєм і угнітанєм, нагле запхав руку у мої шальвари. Але ту я юж знова ся упирала зо всіх сил, тогді він занехаяв своїх починань і в завішений коло паса свищик дмухнув. Внет (враз) ся двері розчинили, і до покою влетіло два чорних євнухи. Щось їм крикнув по-турецьки, і зараз єден приніс батога з ґудзами.

В тую ж хвилю вхопили мя обидва євнухи, кинули лицем на постіль і, тримаючи за руки й за шию, знерухомили. Король здер з мя шальвари, підняв мі кошулю і закинув на рамена так, же була-м тепер така гола, як у день своїх народин.

Не повірите мі, пані, кгди повім, же зачав мя шмагати так безжальне, іж не потрафила-м повтриматися від крику. Не звертав єднак на то найменшої уваги, допоки не задоволив свою злость. Перестав бити і запитав, чи ся осмілю противитись знова єго бажанням. Леч у тій хвилі не була-м у стані єму відповідати, навіть коби смертю мала би-м заплатити за мовчанку. Єднак мій пан не дав мі часу на те, жеби прийшла до тями, а зачав нову хлосту зі словами:

— Ага, то ми ся далі дуємо? То ніц! Скоро ся відовчимо таких манір!

Ту мі разом з криком врешті ся вирвала обітниця, же буду слухати єго, як батька рідного.

І враз мя було увільнено, король відіслав євнухів, а сам, як би ся ніц не діяло, сів коло мя і якусь хвилю ся забавляв цілуваннєм моїх слез, ссанєм вуст, запиханнєм у вуста свого язика, а я на тоє тіко лежала, як поліно.

Далій огорнула мя страшливая дріж, бо тим часом єго гаряча долоня блукала без перешкод серед моїх найпотаємніших поваб. Запхав руку поміж стегна і зажадав, аби-м сильніше розсунула ноги, уможливлюючи єму повний доступ до святині розкоші, де — як свідчив — збирався за хвилю скласти офіру. Леч не послухала-м єго відразу.

— Яким правом, — зараз він ся визвірив, — осмілюєшся легковажити мої пожадання?