Юрий Винничук: Житіє гаремноє

— Не бійся, — сказав до мене, — то іно для того, аби вимити тебе зсере­дини.

Нігди-м про таке не чула, жеби теплу воду, котра ружним зіллям пахла, до черева нагнітали. Вода тая вливалася в мене в незміряній ілості, аж мі ся здавало, же скоро лусну. Не боліло мя, не дошкуляло, але чуламся зле. Гальшка не переставала квилити, аж на ню мусив євнух гримнути: «Цить!»

Аж от урешті скінчили нас заливати водою і наказали сісти на великі гладущики та й ту всю воду, котору влито в нас, назад вилляти. Не так мі то було прикро, як встидно, же стільки людей приглядаються. Мислила-м, же тая вода нігди ся не скінчит, так з мя ляло. Тільки-м Бога молила, аби то юж ся борше (скорше) скінчило.

Як було по тім, то знова нас у гарячу воду подруляли і зачали шурувати і вимивати. Далій вивели з води і оглянули нам тіло. На ногах нижче колін мала-м трохи волосся. Євнух посмарував мі ноги чимось липким і зачав голити кривим ножем. Невісти зак (тим часом) голили Гальшку.

По ногах дійшло до пахвин, а по них казав мі розтулити ноги. Ту юж він насмарував густою піною і, кгди приставив до живота мого того кривого ножа, серце мі аж підскочило. Але він не зважав на мя ані мент. Шкробав доти тою гостренною ножакою, доки не виголив живота мого так, яко і решту тіла.

Юж не мала-м сил ані плакати, ані стогнати, як Гальшка. Певно, же тії невісти не дуже зручно тоє чинили з нею, бо весь час йойкала.

По голінню настала пора на нове смарованє, але тепер то було якесь пахуче, навподіб олії, мастило, которим мя висмарувано було від стіп до шиї.

Може, тепер юж кінець буде, але марні мої сподівання, бовім зачали нам лиця малювати. Брови трохи повищипували, а тогді сажею почорнили, вуста насмарували червоною мастю, а на поличках (на щоках) дали ружову барву. Але й тоє було не все. Бо єще нам поклали в рота по жмінці якогось пахучого вапна і наказали жувати. В роті пощипувало і лоскотало. Ледве-м дочекалася, кгди врешті мож було тоє плюнути і виполокати рота.

Як мені показали дзеркало, я себе не впізнала. Зуби мала-м тепер такі білі, як сніг, а язик, як жар, червоний.

Знову нас повбирали, на пальці вдягли перстеники, на шиї почепили коралі, а волосся позащіпали коштовними шпінками.

Євнух взяв мя за руку і повів за собою.

— А Гальшка? — спиталамся.

— До неї також пора дійде, — відказав євнух і запровадив мя до покою, в которім стояла іно величезна постіль під сукняним дахом, а в високих глеках було повно квітів.

По другім боці покою сиділо три молоді панни і грали на лютнях, тихенько наспівуючи.

— Спочинь собі, — сказав євнух і покинув покій.

Після вапна мя діймала спрага, і я налила собі з куфлика в горнятко. То не був узвар, як-єм гадала собі, іно вино з винограду солодке, як мед, я випила і мені нічого юж так не хотілося, іно полежати в постелі. Не знала-м, чи можна.

Щойно-м сіла на постіль, як ся двері втворили, і зайшов до покою чоловік у багатім вбранню, гаптованім золотою ниткою. З того, як ся підорвали на ноги панни і зачали ся вклоняти, здогадалася, же єсть то сам король. На зріст був не багацько вищий за мя, в тілі теньгий (ситий), лице мав гарне, засмагле. Такой мя обзирав, бовім зірваламся на рівні і стала, як вкопана. Дивиламся на него, ані на змиг не відводячи очі. Так було, заки сам погляду не відвів, усміхаючись до себе.

Панни знова сіли попід стіну і заграли на лютнях. Король підступив до мя і вповів:

— Казали мі, же-сь гарна дуже, але же аж такая, не сподівав’ємся.

Я зась му:

— Певно, маєш в гаремі не єдну такую гарну.

— Ні, такої, як ти, не маю.

Іно ту ся спохопила, же рік (говорив) до мя не турчинськими, а словами словенськими, которі я легко тямила.

— Ти не є турок?

— Моя мама боснійка.

По тих словах притяг мя до себе і сілисьмо на постіль. Кгдиби навіть ставленнє опору лежало в моїй моці, то скрайнє помішаннє завадило мі якуколвек скутечність (будь-яку дієвість). Скор тілько обняв мя єдною рукою, як туй уста єго припали до моїх, а язик зачав ластити мі піднебіння і з моїм язиком бавитися. През кожду часть мого тіла перебігав незнаний вогонь, же го підсичувала розкош предивна, і намість голосних окриків видала-м тілько тихі зітхання. Аж ту єго друга рука розв’язала мі очкурика так, же шальвари опали з пояса, почула-м, як пальці єго розсувають мі стегна, а оден палець зачинає втискатися до моєї розкішниці і ґвалтовне там ґрасувати, як жеребець у вівсах. Було мі лячно, але стегна самі собою ся розсунили. Кождий го цілунок справляв мі щораз більшу приємність, хочай обливали мя рясні рум’янці.