Юрий Винничук: Житіє гаремноє

Знаючи все це, зовсім не дивуєшся, що в доробку письменника з’явився такий опус, як «Житіє гаремноє». Цьому твору дещо не пощастило, бо синхронно з його публікацією під твердою палітуркою далекого 1996 року з’явився славнозвісний серіал «Роксолана», й наочність образу, створеного красунею Ольгою Сумською, витіснила у масовій свідомості всі інші трактування знаменитої султанші з Рогатина. Сам Винничук згодом розповідав, що вигадав «на слабó» фейкові щоденники реальної історичної звабниці й інтриганки, бо його на це підбив легендарний редактор не менш легендарної газети «Post-Поступ» Олександр Кривенко — частково, щоби підняти наклад видання, частково з високого хуліганства, притаманного обом фігурантам справи.

За всієї ніжної любові до Олі Сумської, мушу констатувати, що Винничукова Роксолана вийшла зна-ачно сексапільнішою й магнетичнішою. До того ж вимоги до друкованого слова не містять таких суворих обмежень у зображенні тілесного боку життя, як їх передбачає масовий телевізійний продукт, а письменницька фантазія значно багатша за порошну костюмерну кіностудії імені Довженка. Не дивно, що в певних патріотичних колах містифікацію, по-перше, прийняли за чисту монету, по-друге, не на жарт обурилися, бо справжня питома українка, ясна річ, має перейматися виключно трьома К ( Kinder, Küche, Kirche ), розмножуватися вегетативним шляхом, а в ліжку думати про останній концерт Оксани Білозір.

Безумовно, у Винничуковому варіанті гаремне життя дещо прикрашене, підфарбоване, опарфумлене, ошляхетнене сучасними уявленнями про можливості людської душі й тіла. Кілька років тому в мережі з’явилися фотографії з архіву когось із іранських шахів початку ХХ століття — зокрема, парадні портрети мешканок його, шахського гарему. Вже з відкритими обличчями (може, для внутрішнього використання), але ще гарему. Так от, доводиться констатувати, що обраниці царя царів були безнадійними мегерами. Не те що не красуні, це ще м’яко сказано, — взагалі без тіні жіночності, принаймні в нашому розумінні, без шарму, без харизми. Можливо, просто серед них не було жодної українки... Тобто зрозуміло, що сексапільність, як ми її сприймаємо, — дуже й дуже культурно обумовлене явище. Тому екстраполювати на середньовічну Туреччину наші уявлення про тіло як джерело насолоди — справа ризикована, все це літературні фантазії, хай би що там собі намріяли глядачі серіалів.

Звісно, що після Александра Дюма, Умберто Еко та Патріка Зюскінда, не кажучи вже про Дена Брауна, претензії щодо відповідності художнього тексту історичним фактам можна викинути на редакторський смітник, проте сказати, що у випадку «Житія» оповідач губиться в реаліях Стамбула XVI століття, було б нахабним наклепом. Тепер, коли вже є «Аптекар» того ж-таки Винничука, цьому навіть соромно дивуватися, але все одно приємно.

Нині, через 20 років після появи тексту у вигляді книжки й цілих 24 роки після першої публікації в газеті зрозуміло, що повість витримала випробування нашим насиченим часом і заслуговує на те, щоби бути вчергове представленою читачам. А ми, себто читачі, в свою чергу, заслуговуємо на те, щоби отримати її знову, тепер уже в адекватно спокусливій упаковці.

Юрій Макаров

Юж у Сучаві відала я от мурзи Кирея, которий купив мя, же везе мя впрост до короля турчинського. Відаючи се, було мі легше, як иньшим невольницям, зносити ціле тото мандрованє, бо більшість із них мала би трафити на базар, а відтак у невідомо які руки. Од Сучави до Константинополя цілих 60 миль.