Юрий Винничук - Житіє гаремноє

Другого дня надвечір, кгди-м в чеканнях ся прислухала до кождого кроку, втворилися двері мого покою і прийшов усміхнений король.

— Тішуся, — повів, — же-сь набрала розуму і хочеш надолужити помарнований час. А я ті юж зо всіх сил догоджати буду.

Хтіла-м зойкнути, же не треба зо всіх сил, леч помалу, як він юж мя розібрав і зачав вицільовувати, прихвалюючи всі мої пишності. Розпалив мя так, же сама ся підсунула під него і оповила го руками і ногами. Була-м спрагла єго ласки і віддаваламся з цілої сили. Леч недовго тривало це кохане, бовім король ся підняв з мене і перевернув мя на живіт, укладаючи на двох круглих яськах (подушках), з которих єдна знайдовалася докладно під моїм лоном, що підносило мою сідничку на відповідну високість.

Уложивши мя в той спосіб, король розсунув мі стегна якнайширше, обзираючи, ніби воєвода, тую дорогу, которую мав подолати. Далій почула-м як прутнем своїм зачав водити доокола моєї другої цноти, і повім вам, же зіправді почула-м приємность. Кгди юж ліг на мене і силився проникнути досередини, то не вдалося тоє відразу і всі єго потуги були даремні. Аж от єдно особливе гостре попиханнє справило, же стріла замість трафити в замірену ціль, зіслизнула до святині, і занім король ся спостеріг у помилці, заглибив свою зброю по руків’я в місцю до того створенім, на мою несказанную радість.

Тогді він взяв з таці повну жменю шербету і вимастив мі видолинок межи сідницями, розсунув їх і зачав поволі пропихати свого пальця. Навіть не могла би-м вповісти, чи мі ся то подобало.

Кгди юж звикла-м до єго пальця, то почула-м як попри него зачинає ся протискати булава. Юж само передчуттє, жи вона зараз увійде в мене, залило мя жаром прагнення, але все в мені було так сильно напружене, же не міг ніц зробити, як ся не старав.

Тогді вповів до мене:

— Спробуй ся натужити, мовби хтіла-сь го випхати зі себе.

Єго руки зачали гладити мою спину, цілував мя в карк і покусував лагідно рамена.

Поволі почула-м себе вільніше, і прутень єго врешті увійшов весь, а по спині побігли мі мурашки, і цілу мя охопив такий тремт, якого-м нігди раніше не чула-м. Почала-м юж сама сідницею напирати на него, а він зі силою натискав.

Жеби не кричати, закушувала-м подушку зубами, але врешті мусила-м випустити зі себе волання.

— Кричи! Кричи! — під’юджував мя король. — І так тя ніхто не порятує. Сплюндрую всі твої цноти.

Видавався незвикле щасливий, же може чинити наді мною той ґвалт, і аж гарчав від вдоволення. Леч не чула-м юж такого страху, а натомість на своє незмірне здивування засягнула незвіданої розкоші, а то аж такої, же мі праві (майже) дух забивала і мусіла-м заковтувати повітря, як риба на березі.

В’єдночас єго рука пірнула мі до лона і зачала моїм живчиком ся бавити, а тоє юж було не до знесіння. Мислила-м, же конаю, і так ся попід ним кидала, же ледве ся тримав.

І таким ото діянням своїм позбавив мя другої цноти.

А трета моя цнота препадла иньшим разом, кгди затіяв мій володар зо мною такую забаву, же поклав свого прутня мі межи перса і зачав ним шоргати, наперід послинивши. І тоє мі було приємне. Прутень єго вдаряв мі злегонька у підборідь, і чула-м запах єго п’янливий, аж мі в голові ся крутило.

Взяла-м єго прутня в руки, оплела-м тендітно пальцями, а мої довгі нігті фалювали по цілій єго довжині, ніби грали на сопілці. А кгди-м стисла прутня, то в’єдночас губки єго червоні ся втворили і вибігла крапелька плину, которому, як стій, не могла-м позволити на змарнованнє і лизьнула язиком.

Тепер мі ся самій захтіло лизькати сей солодкий плід і поклала-м го собі до розпашілих вуст. Боже, яке то було непорівняльне з нічим блаженьство! Чула-м кождою часткою своєго піднебіння, чула-м кождою цяточкою своєго язика, як бубнявіє мені в устах, мов квіт льотосу, наливається дивними соками і здригається, кгди лащу єго, кгди ссаю і висисаю, аж до самого дна єго єства.

Зачав мі прутня свого заганяти вперед і з повротом, мовби лютий татарин, робив наскоки на мого язика, мовби воював із ним не на життє, а на смерть, то заставляючи ся підняти, а то залягти, а то ся метнути куди вбік. А сам ся дивив згори, як вуста мої заковтують і покусують зубами. Руки мої тепер лягли му на сідниці і м’ягонькі подушечки пальців ластили рівчачок.

Леч було му того мало і він, безличний, заганяв мі свого прутня глибше і глибше, аж-єм ся длавила і думала-м же трачу повітря. Поволі ставало тоє не до витримання. А кгди по доконанню кількох сильних вдарів, вуста мої виповнив липкий теплий плин, юж ся не вдержала і вернула-м просто му на живіт і на прутень.