Юрий Винничук - Житіє гаремноє

Те, що ми зустрічаємо в художній літературі її нібито справжнє ім’я Настася Лісовська, не підтверджене жодними історичними джерелами. Це поки що літературна вигадка.

Роксоляна могла потрапити в татарський полон між 1509 і 1516 pр., відтак її продали на невільницькому ринку Кафи. Вродливих полонянок, готуючи для гаремів, учили музики, танцю, різних наук та мов. Мабуть, якимись із цих талантів і полонила Роксоляна султана, бо великою вродою вона не вирізнялася. Але мала приємний характер, радісну вдачу. Недарма її звали Churrem Hasseki — Радісною Султанкою, а в німецьких джерелах — Die Russin Churrem (Веселою Русинкою).

Сулейман в листах до польського короля називає свою дружину королівською сестрою: «Посол Твій Сталінський скаже тобі, в якому щасті бачив Твою сестру, а мою Дружину...» Очевидно, тут він натякав на походження з одної землі.

Польський письменник та історик Юліан Урсин Нємцевіч (1757—1841), публікуючи листи Сулеймана, зробив таку примітку: «Ця сестра Сигізмунда I і дружина Сулеймана, була славетною Роксоляною, донькою попа з Рогатина. Французи оголосили її француженкою і на доказ цього створили про неї маленьку оперету. Однак ми маємо кращі докази, що вона була наша краянка, бо не оперета, а лист самого султана, давні перекази і саме ім’я Роксолянки свідчать, що була з Роксолянiї, тобто з давньої нашої Червоної Русі, Роксолянiєю званої».

Нємцевіч, щоправда, дійшов також висновку, що Сулейман недаремно назвав Роксоляну сестрою короля, бо, мабуть, сам і розголошував таку легенду про неї, щоб приховати її невільництво. Але це далеке від правди, бо султани, починаючи від Баязіда II (1481—1512), брали собі в дружини винятково гаремових одалісок.

Пізніші історики уточнили, що лист султана був неправильно розтлумачений, і там не йшлося про Роксоляну — сестру короля, а про дружину королівського брата султана. Адже султан не раз назвав короля своїм братом.

Про рогатинське походження полонянки написав також Вацлав Ржевуський (1785—1831), мандрівник і сходознавець, а від нього перейняв це історик Гаммер. Власне, з його праці, виданої у 1828 р. ( J. Hammer. Geschichte des Osmanischen Reichen ), світ довідався і змирився з тим, що Роксоляна не італійка і не французка.

Правда, Роксоляну намагалися розтягнути й інші українські землі. Письменник Микола Лазорський (1884—1970), родом з Полтавщини, видав у Мюнхені роман «Степова квітка», де Роксоляна уже з Центральної України. Романтичний поет Маврикій Ґославський (1802—1834) виводить її з Поділля. Мовляв, «Роксоляна, згідно місцевій традиції, мала бути донькою пароха з містечка Чемерівці на прізвище Лісовський».

І власне завдяки Ґославському випірнуло те прізвище Лісовська.

Польський і український фольклорист Жеґота Паулі писав у 1838 р., що С. Твардовський «застав ще про неї пам’ять у турків і зберіг нам, що була вона донькою руського священика з містечка Рогатин, де досі родинний її будиночок цікавим мандрівникам показують».

Звістка про будиночок належить до легенд, бо за ті триста років, які минули, Рогатин багато разів горів. В середині XIX ст. легенда Роксоляни розбагатіла ще й на її ім’я. Поляки найчастіше називали її Александрою, а українці — винятково Анастасією.

Історик Михайло Сокольницький, автор статті в турецькому історичному науковому часописі ( M. Sokolnicki. La Sultan Ruthene, «Belleten». Ankara. Nisan , l959), вважає, що священик Лісовський був греко-католицьким священиком. Після цього про батька Роксоляни, греко-католика, стали поширювати не тільки поляки, але й турецькі автори та західні історики ( N.R. Uçtum, Mihrümah sultanlarin Polonya krali II Zigsmund’a yazdiklari mektuplar, «Belleten» . Анкара. 1980, t. 44, nr 176).

«Мабуть, була донькою греко-католицького священика і називалася Александра Лісовська» ( S.A. Skillter, Khurrem, Encyclopédie де l’Islam , t. V, 1986).

Треба однак зазначити, що окрім С. Твардовського жоден інший тогочасний польський посол не згадав про Роксоляну. Це доволі дивно, бо, опи­суючи султанський двір, ба навіть те, що вони чули про гареми, вони згадують про черкешенок і грузинок, але не згадують про русинку.

Турецький поет другої половини XVIII сторіччя Фазил Ендерумі ( enderum означає частину палацу, де міститься гарем і скарбниця) в поемі « Zenanname » («Книга жінок») описує вади і переваги різноманітних жінок. Отже, француженки — «троянди зі срібними листками», але їх вплив на розум чоловіків «суперечить природній користі». Він не радить брати їх за дружин, бо вони люблять керувати. Росіянки зрадливі і підступні, а негритянки подобатися можуть тільки хтивому на збочення шаленцеві. Грузинки натомість «сповнені доброти і можуть прив’язати серце чоловіка». Про полонянок з Лехістану він писав: «Погляд ваш розпалює полум’я жаги навіть в серці пустельника, а ваші коси стають для нього опаскою замість пустельницького поясу. Жінки Лехістану — істоти, цілковито виняткові: обличчя їхні прекрасні, наче троянда, стан їхній стрункий, мов кипарис, коли вони йдуть, постава їх повна грації, коли говорять, вуста їхні повні солодкості, кожна з них в мистецтві кохання майстриня, бо душу свою віддає приятелеві, якого здобула для себе».