Юрий Винничук - Житіє гаремноє

І до літератури має лише опосередкований стосунок — як побічний продукт процесу. Але книжкою цей текст таки вийшов — 1996-го у львівській «Піраміді».

Того ж року уперше опубліковані «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Багато пізніше згадуючи ті часи, пані Оксана у книжці «Український палімпсест» (2014) прохопилася фразою: «Забужко й Андрухович, себто «мама й тато» української літератури». Справді, п. Забужко дала зразок новітньої психо-соціальної драми та самоідентифікації за геть відмінних од усіх попередніх життєвих (і мистецьких) умов. А п. Андрухович став куратором досі не баченого на наших теренах постмодерного карнавалу сенсів. Але ж був і третій — той, що заходився чистити, а здебільшого прокладати заново, річище жанрово-ігрової прози, котрої у 1990-ті у нас просто не було. Це — п. Винничук. І коли вже удаватися до метафори «батьки і діти», то він — законний «брат» двох повище згаданих талантів».

Актуальна література. Радуга. 2016.

Наталка Білоцерківець: «А тим часом ще як мінімум два минулорічні видання претендували на роль бестселера — принаймні для певних соціально-вікових груп чи географічних регіонів. Власне, «Житіє гаремноє» Юрія Винничука, псевдоавтобіографічний «манускрипт» славетної Роксолани (написаний головно як «еротичний порадник» «для всіх, которії в коханню знаходять радість і втіху, ажеби надалі то єще кунштовній справовали»), зажило неабиякої слави в Галичині ще від часів регулярної появи на сторінках львівської газети «Роst-Поступ». Цьому сприяла і місцева популярність Ю. Винничука як автора попереднього скандального роману «Діви ночі» — з життя радянських повій, сутенерів та кримінальних розваг компартійної номенклатури. До того ж письменник ще й видавець журналу «Гульвіса» (такий собі «український переклад» «Плейбоя»). Та й прозаїк він справді добрий. «Житіє гаремноє» — високоякісна стилізація, через що, правда, твір буде важко вчитати пересічному «східнякові». Для останнього й т. зв. українська літературна мова, заснована ніби на рідному київсько-полтавському діалекті, є важкодоступною і взагалі бандерівською, а що вже казати про розсипи латинізмів і полонізмів, запахущі синонімічні ряди на означення тих явищ, для яких мешканцеві Наддніпрянщини цілком вистачає однослівного «кацапського» мату!

Свого часу «Роксолана» П. Загребельного наразилася на критику саме через зображення (досить помірковане) сексуальних почуттів нашої національної героїні. Міркувалося, що велика патріотка не мала права, а отже, і не могла анічогісінько відчувати в обіймах ворога, окрім «живцем патраючого» національного болю.

Але щоб стати улюбленою і могутньою дружиною турецького султана і — припустимо — впливати на його політику щодо України, Настя Лісовська не могла бути просто патріоткою, хай і вродливою та розумною... Однак і сексуальних умілиць серед кількасот Сулейманових наложниць нараховувалось, мабуть, немало. Тому ті, хто хоче збагнути історичний образ Роксолани в його більшій-меншій повноті і шукає цього в «Житії гаремному», — напевно помилились адресою. Постмодерністська «штучка» Юрія Винничука написана зі смаком (естетичним теж) і гумором... який часом доходить до цинізму. Ба навіть, я б сказала, є відображенням такого неприємного авторові українського мазохізму (див. ще один своєрідний бестселер Винничука: газетну статтю «Ще раз, і дай Боже востаннє, про так званий «малоросійський мазохізм», котра пережила десятки передруків у різних виданнях).

Я цілком розумію причини, з яких молодше покоління українських письменників переписує «Любіть Україну» на «Любіть Оклахому», за славнозвісним чи, як на чий смак, сумнозвісним віршем О. Ірванця. Це складні причини — як естетичного характеру (ті ж, що змусили Вольтера висміяти Жанну д’Арк в «Орлеанській діві»), так і чинники політичного моменту — як реакція на бездарну псевдопатріотичну риторику. І все ж, коли після оспівування та звеличення всуціль позитивних сторін національного буття наші митці переходять до копирсання в національній білизні, до обрамлення вигадливою вишивкою дат та імен на кривавих плямах української ганьби чи поразки (як буквально це робить по шлюбних ночах винничуківський султан), — то якщо це не мазохізм, тоді просто погана мода».

Журнал «Критика», №1, 1998.

Не забув мене згадати і Павло Загребельний, маючи на увазі мою статтю «Малоросійський мазохізм» (передруковану в двох десятках видань). Він писав, що я «добровільно взяв на себе роль герострата української історії, зі сторінок незначної газетки (здається, вона вже віддала душу Богові) глузував: якусь рогатинську попівну Роксоляну, яка стала султанською підложницею, гаремним м’ясом, зробили національною героїнею!»