Милан Кундера - Жарт

Як по правді сказати, комедія це була, коли я вперше ввійшла до його кабінету, того разу він нітрохи не привабив мене, і я не збентежилася, сповістивши, якої інформації чекаю від нього, яким уявляю собі цей радіорепортаж, та коли він заговорив зі мною, я раптом відчула, що мене охопила якась бентега, що я затинаюся, що не можу скласти докупи і двох слів, а він помітив це і відразу звернув розмову на мене, спитався, чи я заміжня, чи маю діток, куди їжджу зазвичай у відпустку, сказав також, що в мене молодий вигляд і що я гарна, хотів, щоб я трохи отямилася від переляку, це було так люб’язно з його боку, стільки я зустрічала хвальків, які полюбляють замилити очі, та які не варті навіть його нігтя, Павел, наприклад, тільки про себе і говорив би без угаву, та найкумедніше було те, що за годину тієї розмови я не довідалася нічого нового для себе, вдома довго сиділа над аркушем паперу, репортаж геть не рухався, та для мене це було і ліпше, принаймні мала привід зателефонувати йому, щоб він прочитав, що я там понаписувала. Ми зустрілися в кав’ярні, мій нещасний матеріал займав чотири сторінки, він чемно його прочитав і всміхнувся, сказав, що це пречудова робота, від першої ж миті дав мені на здогад, що я зацікавила його як жінка, а не як журналістка, я й сама не знала, чи радіти цьому, чи гніватися через це, так чи так він був дуже люб’язний, ми відразу порозумілися, він був не з тих кабінетних інтелігентиків, які завжди викликали в мене відразу, за плечима у нього було багате на досвід життя, він навіть у копальнях працював, я сказала, що люблю таких людей, а найдужче вразило мене те, що він був із Моравії, що грав у оркестрі на цимбалах, вухам своїм не могла повірити, я почула лейтмотив мого життя, побачила, як із далекої далини повертається моя молодість, і відчувала, що він геть підкорив мене.

Він запитав, що я роблю цілими днями, і я розповіла йому, а він сказав, я й досі чую цей голос, трохи жартівливий, трохи співчутливий, недобре живете, пані Гелено, потім заявив, що це треба міняти, що я повинна зважитися на інше життя, трохи більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіх — це найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! — мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.

А наступного дня з одного боку була Влтава, з іншого на крутому схилі зеленів гай, це було так романтично, я люблю все, що романтичне, моя поведінка, мабуть, була трохи дурнувата, не личила вона матері дванадцятирічної дівчинки, я сміялася, стрибала, взяла його за руку і примусила бігти разом зі мною, потім ми зупинилися, моє серце гамселило, мов навіжене, ми стояли, майже торкаючись одне одного, Людвік трохи нахилився й раптом поцілував мене, я відсахнулася і знову вхопила його за руку, і ми знову побігли, серце в мене слабеньке, найменше зусилля — і воно вже тіпається, варто тільки піднятися на поверх, тож я незабаром збавила ходу, подих мій потроху вирівнювався, аж я помітила, що несамохіть тихенько наспівую два перші такти моєї улюбленої моравської пісеньки, і коли мені здалося, що він зрозумів мене, я заспівала на повний голос, не було мені соромно, мені здалося, ніби з мене упав тягар моїх років, клопотів, смутку, тисячі отих сірих лусочок, а потім ми сиділи в сільському шинку і їли хліб і ковбасу, все було так просто і звичайно, буркотун шинкар, поплямована скатертина, а пригода була таки чудесна, я сказала Людвіку, знаєте, за три дні я вирушаю до Моравії, робитиму репортаж про «їзду Королів». Він запитав, де саме, і коли я відповіла, заявив, що це там, де він народився, новий збіг, що просто-таки приголомшив мене, а Людвік сказав: «Я знайду вільну часину, щоб побути там із вами».