Милан Кундера - Жарт

На щастя, партія втерла маку цим істеричним балакунам, вони притихли, Павел теж притих, як і всі вони, посада викладача марксизму в університеті надто вже багато важила для нього, щоб ставити її на кін, але щось лишилося витати в повітрі, якісь зародки апатії, недовіри, зневір’я, вони потихеньку і потайці дозрівали собі, я думала, що ж удіяти із цим, хіба що зіллятися з партією ще тісніше, ніж досі, так наче вона була жива істота, наче людина, якій я можу довірити те, в чому ніколи нікому не звірялася, адже не лише Павел, а й інші не люблять мене, це стало видно тоді, коли треба було залагодити оту нелегку справу, один із наших редакторів, одружений чоловік, зв’язався з технічною працівницею, молодою незаміжньою дівчиною, безвідповідальною й цинічною особою, дружина його була у такому відчаї, що звернулася по допомогу до нашого парткому, ми довго вивчали цю справу, викликали по черзі його дружину, технічну працівницю і свідків, що належали до тієї служби, намагалися зрозуміти всі деталі тієї справи, підійти до неї справедливо, редактор отримав партійну догану, те дівчисько насварили, й обоє мусили дати перед парткомом обіцянку, що урвуть стосунки. На жаль, так було тільки на словах, вони пообіцяли, щоб заспокоїти нас, а самі й далі зустрічалися, але брехня спливла, незабаром ми дізналися правду, і тоді я виступила за найсуворіше покарання, запропонувала виключити колегу з партійних лав, адже він зловживав партійною довірою й обманював партію, що ж це за комуніст, якщо він бреше партії, ненавиджу брехню, та моя пропозиція не знайшла підтримки, редакторові ухвалили ще одну догану, а технічна працівниця мусила покинути роботу на радіо.

Вони добряче помстилися мені, всі стали прозивати мене чудовиськом, дикою звірюкою, цілу кампанію влаштували, стежили за моїм особистим життям, а це моє вразливе місце, жінка не може обійтися без почуттів, не заперечуватиму, я шукала кохання деінде, бо не мала його удома, зрештою, марно шукала, потім мене атакували на відкритих партійних зборах, прозивали лицеміркою, мовляв, ставила людей до ганебного стовпа, бо вони руйнували сім’ю, вимагала виключити їх із партії, вигнати з роботи, знищити, а сама зраджувала чоловіка, як тільки могла, ото таке казали на зборах, а позаочі просто брудом мене обливали, мовляв, я корчила із себе черницю, а в приватному житті була потіпахою, не могли вони збагнути, що я така вимоглива до людей саме тому, що знаю, що воно таке — нещасливий шлюб, й не від ненависті я така сувора до них, а від любові, з любові до любові, з любові до їхнього хатнього вогнища і до їхніх дітей, адже я хочу допомогти їм, адже і в мене є дитина і дім, і я потерпаю за них!

Утім, хтозна, може, вони і мають рацію, може, я і справді шльондра і треба таки попустити людям віжки, ніхто не має права втручатися в особисте життя іншого, може, ми і справді невдало влаштували світ, в якому живемо, може, я і справді мерзенна нишпорка, що пхає носа до справ, які її геть не стосуються, але ж оце я така, завжди дію так, як відчуваю, тепер уже пізно змінюватися, завжди я вважала, що людина — неподільна істота, тільки буржуй у своїй лицемірності поділяється на публічну істоту й приватну людину, таке моє кредо, я завжди чинила згідно з ним, і цього разу теж, як і раніше.

А що я така зла, то відразу зізнаюся, завжди ненавиділа отих дівчисьок, тих малих потіпах, жорстоких у своїй молодості, позбавлених бодай крихти солідарності з жінкою, що старша від них, наче не буде їм колись тридцять, чи тридцять п’ять років, чи сорок років, і нехай не кажуть мені, буцім вона кохала його, та що вона може знати про кохання, вона переспить із першим-ліпшим чоловіком, без докорів сумління, без сорому, я так ображаюся, коли мене порівнюють із цими хвойдами, бо я, мовляв, заміжня, а мала кілька зв’язків із чоловіками. Різниця поміж нами в тому, що я завжди шукала любові, і якщо помилялася, якщо не знаходила її там, де шукала, то оберталася і йшла собі, знаю, як просто було б забути дівоцьку мрію про кохання, переступити межу й опинитися на тій території, де побутує ця чудернацька свобода, де немає ні сорому, ні стриму, ні моралі, опинитися у площині тієї химерної, ницої свободи, де все дозволено й де треба тільки дослухатися, чи не тіпається в тобі ота тварина, потреба сексу.

Знаю і те, що якби переступила цю межу, то перестала б бути собою, хтозна, якою саме, і ось це жахливе перетворення лякає мене, тим-то я й шукаю кохання, відчайдушно шукаю кохання, в якому можу бути такою, якою завжди була, якою й досі є, з моїми давніми мріями та ідеалами, не хочу, щоб життя моє розкололося навпіл, хочу, щоб воно залишалося ціле від краю до краю, тим-то і зачарована така я була, коли запізналася з тобою, Людвіку, Людвіку…