Милан Кундера - Жарт

Звичайно, ніяких труднощів у тому, щоб з’ясувати правду, не було. Я чимдуж подався до готелю (дорогою здибав на протилежному боці вулиці давнього друга юності, Ярослава, керівника оркестру з цимбалами, та, наче втікаючи від настирливої і надто вже гучної музики, хутко відвернувся) і з готелю зателефонував Костці; він був іще в лікарні.

— Скажіть-но, та перукарка, якій ви доручили мене, зветься Люція Шебеткова?

— Зараз у неї інше прізвище, але це вона. А як це ви її знаєте? — запитав Костка.

— З дуже давньої давнини, — відказав я і, навіть не подумавши про вечерю, вийшов з готелю (надворі вже смеркало), щоб іще прогулятися.

Сьогодні ввечері я вкладуся спати рано, хтозна, чи зможу заснути, але таки ляжу зарання, Павел пополудні подався до Братислави, я завтра удосвіта маю летіти у Брно, а потім іще автобусом мандрувати, маленька Здена два дні сидітиме сама в порожній хаті, та її це не засмучує, не потрібне їй наше товариство, принаймні моє, вона обожнює Павла, Павел перший її чоловічий ідол, мушу визнати, він уміє знайти до неї підхід, як умів і до всіх жінок знайти його, зокрема і до мене, що й казати, це таки правда, цього тижня він знову почав поводитися зі мною, як і колись, поплескав по щоці й пообіцяв, що після повернення з Братислави заїде до мене в Моравію, вважає, що ми повинні поговорити, може, він і сам уже впевнився, що не може так тривати далі, чи хоче, щоб усе поміж нами було як колись, але чому подумав він про це так запізно, аж тепер, коли я зустріла Людвіка? Мені тривожно, але не сумно, «нехай ім’я моє ніколи не відлунює сумом», ця Фучикова фраза — моє гасло, навіть під тортурами, навіть під шибеницею Фучик ніколи не сумував, і не має значення, що сьогодні радість вийшла з моди, може, я дурна, таж інші теж дурні з їхнім салонним скептицизмом, не розумію, чому я повинна відмовлятися від моєї дурості і переймати їхню, не можу я розітнути життя навпіл, хочу щоб моє життя було одною цілістю, від краю до краю, тим-то так і припав мені до душі Людвік, коли я з ним, то мені не треба відмовлятися ні від ідеалів, ні від уподобань, це звичайний чоловік, простий, ясний, такий, як я люблю й завжди любила.

Не соромно мені бути такою, яка я є, не можу відрізнятися від тієї, якою завжди була, до вісімнадцяти років я знала тільки устатковане помешкання устаткованої провінційної буржуазії й навчання, навчання, реальне життя було десь за сімома стінами, аж приїхала нарешті до Праги сорок дев’ятого року, це просто диво було, таке щастя, що я ніколи того не забуду, тим-то і не можу стерти Павла з моєї душі, хоч він і вкоїв мені лихо, не можу, Павел — це моя молодість, Прага, факультет, університетське містечко, надто ж славетний ансамбль пісні й танцю імені Фучика, студентський ансамбль, ніхто не знає зараз, чим це було для нас, там я зустріла Павла, він був тенор, а я контральто, ми брали участь у сотнях концертів, у сотнях ранкових дитячих свят, виконуючи радянські пісні, наші політичні пісні й, звісно ж, народні, що їх ми особливо любили, я так пройнялася моравським духом, що хоч і в Чехії народилася, та почувалася моравкою, ті пісні стали лейтмотивом мого життя, вони поєднувалися в мені з тією порою, з роками моєї молодості, з Павлом, і я чую їх щоразу, коли для мене має зійти сонце, і цими днями теж їх чую.

Про те, як я заприязнилася з Павлом, не могла б сьогодні розповісти жодній живій душі, це сталося наче в дешевому романі, з нагоди річниці Визволення був великий мітинг на Староміському майдані, наш ансамбль теж брав участь у тому святкуванні, ми скрізь ходили гуртом, невеликою когортою поміж десятками тисяч людей, на трибуні були наші вожді й ще якісь чужі державні діячі, багато промов, бурхливі овації, потім до мікрофона підійшов і Тольятті, виголосив коротку промову італійською, і, як завжди, майдан відповів галасом, оплесками, скандуванням гасел. У тій мішанині Павел випадково опинився коло мене, і я чула, як сам він щось гукав у тій бурі голосів, щось особливе, я глянула на його вуста і зрозуміла, що він співає, радше кричить, а не співає, він хотів, щоб ми почули його і долучилися до нього, він співав революційну італійську пісню, яка була в нашому репертуарі, дуже популярну за тієї пори: Avanti popolo, alia riscossa, bandiera rossa, handler a rossa…

Ото такий він був, ніколи не задовольнявся зверненням до розуму, йому кортіло ще й почуттів сягнути, я подумала, це просто чудово — вітати вождя італійських робітників на празькому майдані співом революційної пісні його країни, мені хотілося, щоб і Тольятті розчулився так, як ото сама була я вже наперед розчулена, тож з усієї сили долучилася до Павла, потім іще хтось і ще долучився до нас, аж наш ансамбль у повному складі співав ту пісню, але на майдані стояв страшенний галас, а нас була жменька, душ із п’ятдесят, а люду було з п’ятдесят тисяч, як не більше, що й казати, така перевага, то було відчайдушне змагання, коли ми співали перший куплет, вже думали, що здамося, що ніхто й не почув навіть, що ми там співаємо, аж сталося диво, потроху до нас долучалося дедалі більше голосів, люди почали розуміти, і потроху пісня взяла гору над тим дудонінням і галасом, наче ото метелик, що вилупився з величезного гомінкого кокона. І ось цей метелик, ця пісня чи принаймні останні її куплети долинули до трибуни, і ми жадібно вдивлялися в обличчя сивіючого чоловіка, й були в нестямі, коли нам видалося, ніби він махнув рукою у відповідь на пісню, а я навіть певна була, що побачила сльози в його очах.