Милан Кундера - Жарт

Дивився у стелю й тоді, коли відчув на шиї пальці тієї перукарки, яка заправляла за комір моєї сорочки край білого простирала. Потім вона відступила на крок, чутно було, як зачовгала бритва по ременю, і я завмер у пречудовій розслабленості, охоплений щасливою байдужістю. Трохи згодом відчув, як вогкі пальчики ковзкими порухами щедро наносять крем на мої щоки, аж на думку спала чудернацька річ: якась невідома жінка, яка мені так само байдужа, як і я їй, лагідно пестить моє обличчя. Потім перукарка почала збивати помазком мильну піну, і мені здалося, ніби я, може, навіть і не сиджу, а просто таки пливу в білому просторі, поцяткованому плямами. А далі уявляв собі (адже думки навіть у стані відпочинку не припиняли своєї гри), що став беззахисною жертвою, яка цілком потрапила в розпорядження жінки, що зараз точить бритву. Оскільки тіло немовби розчинилося й відчував я тільки моє обличчя, якого торкалися пальці, то легко уявив собі, що її спритні пальчики тримають (обертають, пестять) мою голову, нітрохи не пов’язуючи її з тілом і немовби сприймаючи як таку, що існує окремо, тож гостра бритва на сусідньому столику мала тільки завершити оту пречудову автономність моєї голови.

Потім пестощі припинились, і я відчув, як перукарка відвернулася, цього разу сягнувши по бритву, і я подумав собі (адже думки не припиняли своєї гри), що треба було б поглянути, яка ж на вигляд та, що тримає (зводить) мою голову, яка ж вона, моя ніжна убивця. Я одірвав погляд від стелі й зиркнув у дзеркало. Мене наче правцем поставило: гра, що так тішила мене, дивним чином ураз прибрала реальних обрисів; мені видалося, наче я знав колись цю жінку, що схилилася наді мною.

Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я з’ясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло п’ятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.

Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.

Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через п’ятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.

Потім вона взяла серветку й осушила моє обличчя. Базіка допіру вибухнув гучним реготом, утнувши якийсь дотеп, та я помітив, що моя перукарка не засміялася, отже, не звертала особливої уваги на те, що казав їй той чоловік. Це збентежило мене, адже я вбачав у цьому доказ, що вона впізнала мене і почувається стривоженою. Вирішив озватися до неї, коли встану з того фотеля. Ось вона зняла серветку, що була довкола моєї шиї. Я підвівся. Дістав п’ять крон із внутрішньої кишені піджака. Сподівався, що наші погляди знову зустрінуться, щоб я міг звернутися, назвавши її на ім’я (чолов’яга знай балакав), та вона обернулася, хутко і байдуже взяла гроші, аж я раптом подумав собі, чи не зсунувся я з глузду і чи не повірив у власну оману, та й більше не зважився сказати їй жоднісінького слова.

Салон покинув із відчуттям якогось чудернацького невдоволення; все, що знав, було те, що нічогісінько я не знаю й що душа моя геть огрубіла, якщо сумніваюся, чи це те обличчя, яке я колись так любив.