Милан Кундера - Жарт

Я злякалася, згадала про Павла, про ту слабеньку іскорку надії, яку викресав він у мені, не ставлюсь я цинічно до мого шлюбу, на все ладна, щоб порятувати його, й не лише заради маленької Здени, адже ніде правди подіти, заради себе теж, заради всього, що було, заради спогадів про молодість, але не знайшла я в собі сили сказати Людвікові «ні», не знайшла, та й годі, й ось тепер жереб кинуто, маленька Здена спить, мені страшно, а Людвік о цій порі вже в Моравії й чекає на завтра, коли я вийду з автобуса.

Авжеж, пішов я прогулятися. Зупинився на мосту через Мораву і задивився на плин води. Ох і бридка вона, ця Морава (вода в ній така брунатна, аж здається, ніби річкою плине глинясте течиво), та й узбережжя її похмуре: вулиця, де бовваніє п’ятеро двоповерхових будинків, що стоять нарізно, мов нещасні сироти; певне, задумані вони були як основа набережної, амбітний і претензійний намір, що так і не втілився у життя; на двох із них видно ліплення у вигляді янголят, з кераміки і тиньку під мармур, воно вже й облущилося: янголи без крилець, а візерунків, які обвалилися подекуди до самої цегли, й геть не розібрати. Там, де ця вулиця з домами-сиротами закінчується, видно тільки опори лінії електропередачі, траву, декількох запізнілих гусей на моріжку, а потім лани, незмірні й безкраї лани, що губляться десь удалині, а в них губиться глинисте течиво Морави.

Міста тут відбиваються одне в одному, наче в дзеркалі, а я в цій панорамі (ще змалку добре знайома була, але й тоді нічого вона мені не казала) угледів Остраву, місто гірників, що скидалося на величезну тимчасову спальню, де було повно занедбаних будинків і брудних вулиць, які губилися в порожнечі.

Я потрапив у пастку; стояв на цьому мосту, немов під прицілом кулемета. Не хотілося мені далі розглядати ту пустельну вулицю й розкидані по ній будинки, бо не хотів я думати про Остраву. Отож я обернувся й попрямував берегом проти течії.

Там ішла доріжка, облямована з одного боку густою шерегою тополь: вузенька алея, з якої видно було все, мов на долоні. Праворуч був схил, що поріс травою і бур’янами, він спускався до самісінької води; далі, потойбіч річки, погляд впирався у склади, майстерні й двори невеличких фабрик; ліворуч від алеї спершу виднів довжелезний смітник, а потім розлогі лани, поцятковані металевими конструкціями опор високовольтної лінії електропередачі. Вивищуючись над усім отим, прямував я вузькою доріжкою, наче переходив місточками понад самісінькою водою, — і порівняння цього краєвиду з неозорою водною гладінню спало мені на думку, бо від нього віяло холодом, який просто-таки пронизував мене, та й ішов я цією алеєю, наче ризикував щомиті упасти у воду. Водночас усвідомлював, що чудернацьке враження від пейзажу є тільки крихітною друзкою від того, про що я заборонив собі згадувати після зустрічі з Люцією; враження було таке, наче мої приховані згадки просякнули в усе, що бачив я цієї миті довкола себе, в пустельні лани і пустку дворів і складів, непрозору гладінь річки і цю постійну холодінь, що поєднувала в цілість всю довколишню місцевість. Мені здалося, що я не зможу відкараскатися від тих згадок; вони просто-таки обсіли мене.

Про той шлях, яким урешті доскочив я першого мого життєвого краху (і, з його недоброю поміччю, Люції), було б неважко розповісти легким і навіть забавним тоном: у всьому винна була моя згубна схильність до лихих жартів і згубна Маркетина нездатність зрозуміти їх. Маркета належала до тих жінок, які все сприймають серйозно (у цьому вона цілком узгоджувалася із самісіньким духом тієї пори) і яких добрі феї ще з колиски наділили здатністю всьому вірити, що й стало їхньою головною рисою. Це не евфемізм, не хочу я в такий спосіб дати на здогад, що вона була дурненька; ні, вона була достатньо обдарована і прониклива, та ще й молода (мала дев’ятнадцять років) і така гарна, що її наївну довіру можна було зарахувати радше до чеснот, ніж до прикрих недоліків. Усі ми на факультеті любили її й намагалися так чи так завоювати її прихильність, що не заважало нам (чи принаймні декому з-поміж нас) кепкувати з неї, звісно ж, легенько і незлостиво.

Що й казати, гумор і Маркета нітрохи не поєднувалися між собою, а ще менше поєднувалися з духом епохи. Йшов перший рік після лютого 1948-го; розпочиналося нове життя, справді таки нове, геть відмінне від того, що було доти, і лице того життя, яким воно закарбувалося в моїй пам’яті, було напружене і серйозне, причому дивувало, що та серйозність не мала нічого похмурого, а навпаки, зберігала, сказати б, навіть усмішку; атож, оті роки заявляли про себе як про найрадісніші з-поміж усіх, а як хтось не радів, то його відразу ж починали підозрювати в тому, що він засмучений перемогою робітничого класу або ж (і це було не менш важливим переступом) індивідуаліст і переймається своїми особистими печалями.