Щоб погамувати це збентеження й незграбність, я ставився до Маркети з погордою; весь час намагався сперечатися з нею або ж просто кепкував з усіх її думок, що було геть неважко, адже попри її обдарованість (і попри вроду, що, як і кожна врода, викликає в оточення враження гаданої недоступності) то була цнотливо-наївна дівчина; вона нездатна була зазирнути за предмет, а бачила тільки сам той предмет; вона пречудово зналася на ботаніці, але частенько не могла зрозуміти анекдоту, який розповідали приятелі; захоплювали її всі ентузіастичні віяння епохи, та коли вона ставала свідком тієї чи іншої політичної практики, що базувалася на принципі «мета виправдовує засоби», її розум, як ото бувало і з анекдотом, ураз буксував; тим-то товариші вирішили, що їй треба зміцнити той ентузіазм знанням стратегії і тактики революційного руху на партійних курсах, що триватимуть два тижні упродовж канікул.
Те рішення мене нітрохи не влаштовувало, адже я планував ті два тижні збути вдвох із Маркетою в Празі, щоб підштовхнути наші стосунки (які поки що обмежувалися прогулянками, розмовами і двома чи трьома поцілунками) трохи далі; крім цих двох тижнів, часу в мене на це не було (місяць я мав провести в сільськогосподарській бригаді, а два останні тижні канікул побути з матір’ю в Моравії), тим-то я й умирав від ревнощів, дізнавшись, що Маркета не поділяла мого смутку, нітрохи не зажурилася, що має їхати на курси, ще й напряму заявила, що чекає їх із нетерпінням!
Із тих курсів (відбувалися вони у старовинному замку в центрі Чехії) Маркета надіслала мені листа, що цілком відповідав її натурі: переповнений щирою згодою з усім, що там діялося з нею, все її там захоплювало, ранкова зарядка, що тривала чверть години, доповіді, дискусії, пісні; написала вона мені, що там панує «здоровий дух», і, либонь, із запопадливості додала, що революція на Заході не забариться.
Як подумати, то я, по суті, був згоден із кожним її твердженням, як і вона, вірив навіть у революцію в Західній Європі; з одним тільки не міг погодитися: що Маркета почувається задоволеною й щасливою, коли мені так недобре без неї. І тоді я купив листівку й, щоб дошкулити їй (вразити, приголомшити, збити з пантелику), написав: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю. Нехай живе Троцький! Людвік».
На ту провокативну листівку Маркета відповіла коротким листом дуже пересічного змісту й більше не відповідала на послання, які я адресував їй упродовж усіх канікул. Я гріб сіно в горах у складі студентської бригади, і Маркетине мовчання страшенно гнітило і засмучувало мене. Майже щодня я писав їй листи, пройняті благальною і сумною закоханістю; я вмовляв її зробити так, щоб ми могли зустрітися бодай упродовж останніх двох тижнів канікул, ладен був не їхати додому в Моравію, відмовитися від того, щоб побути з моєю матінкою, якої я давно не бачив, ладен на що завгодно, аби лиш бути з Маркетою; усе це писав я не тільки тому, що кохав її, а й переважно від того, що вона була єдиною жінкою на моєму обрії й моя ситуація хлопця без дівчини була мені вже нестерпна. Але Маркета не відповідала на мої листи.
Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.
Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.
Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.
Читать дальше