Милан Кундера - Жарт

Можливо, в нас утримуються від цього, — замислено сказав я, — через трохи делікатний і непристойний характер цієї проблеми: курдуплі ці здатні до надзвичайних любовних подвигів, тим-то вони дуже були в ціні, й наша республіка потайки продавала їх за кордон за грубі гроші у валюті, зокрема до Франції, де капіталістки літнього віку брали їх у прислугу, звісно ж, задля того, щоб насправді користуватися ними в інший спосіб.

Приятелі душилися від погамованого сміху, який викликала не лише незрівнянна дотепність моїх небилиць, а й уважне обличчя Маркети, яка завжди ладна була кинутися в бій за щось (чи проти когось); вони аж губи кусали, боялися зіпсувати Маркеті радість пізнання, а дехто (поміж ними і Земанек, до речі) підтримав мене, щоб якомога поважніше підтвердити мої слова про тих курдуплів.

Коли Маркета запитала, які ж вони на вигляд, то, пам’ятаю, Земанек цілком поважно сказав, що від курдуплів походить професор Чехура, якого вона разом з усіма студентами мала нагоду щодня бачити за кафедрою, до того ж чи й за батьком, і за матір’ю, чи принаймні за одним із них. Розповів про це йому начебто доцент Гуле, що якось на канікулах зупинився в готелі, де мешкало подружжя Чехура, які не сягали і трьох метрів, якщо скласти їх докупи. Думав, що вони вже не сплять, то ввійшов уранці до їхнього номера і приголомшено завмер: вони лежали в ліжку, але не одне коло одного, а рядком: Чехура скрутився в ногах, а дружина — в узголів’ї ліжка.

Атож, підтвердив я, якщо так, то немає сумніву, що не лише Чехура, а й дружина його походить від курдуплів з чеських гір, оскільки так спати — давній атавістичний звичай усіх курдуплів цього краю, до речі, у минулому вони ніколи не будували осель у вигляді кола чи квадрата, а тільки у вигляді витягнутого по довжині прямокутника, тому що не лише подружжя, а й усі члени родини спали отак низкою, одне за одним.

Пригадавши тієї недоброї днини всю оту нашу балаканину, я відчув, як у мені засяяв кволий вогник надії. Земанек, який мав розглядати мою справу, знав стиль моїх дотепів, так само добре знав він і Маркету, тож зрозуміє, що листівка, яку я надіслав їй, просто хлопчачі пустощі, скеровані на те, щоб подразнити дівчину, якою ми всі захоплювалися й (звісно ж, унаслідок цього) часом із неї кепкували. За першої ж нагоди я розповів йому про моє лихо; Земанек уважно вислухав мене, наморщивши чоло, і сказав, що подумає.

Упродовж усього того часу я жив від сьогодні до завтра; як водиться, ходив на лекції й чекав. Мене часто викликали на різні партійні комісії, які намагалися з’ясувати, чи не належу я до якихось троцькістських угруповань; я, з мого боку, старався запевнити їх, що навіть не знаю, в чому той троцькізм полягає; я ловив кожен погляд тих товаришів, які вдавали із себе слідчих, жадібно намагаючись угледіти в них бодай іскорку довіри; коли мені видавалося, що такий шанс випав, я намагався підхопити ту іскорку, зберегти її в собі якнайдовше і роздмухати в пломінець надії.

Маркета і далі уникала мене. Розуміючи, що те ставлення пов’язане зі справою, яка постала з моєї листівки, я не хотів розпитувати її — від самолюбства чи, може, з досади. Та якось вона сама перепинила мене в коридорі на факультеті. «Я повинна поговорити з тобою».

Отак через кілька місяців ми знову опинилися вкупі; була осінь, обоє ми вбрані в довгі непромокальні плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? — запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? — запитали вони. Авжеж, звісно, — відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? — ухильно перепитала Маркета. — Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його… Ми його знаємо, — сказали вони, — нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?

«Не гнівайся на мене, — додала Маркета, — я зобов’язана була показати її».

«Не перепрошуй, — сказав я, — так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».