Милан Кундера - Жарт

«Ага, то ти вирішила не кидати мене», — сказав я.

«Авжеж», — відказала Маркета і взяла мене за руку.

«Але скажи-но мені, Маркето, ти справді гадаєш, що я вчинив великий переступ?»

«Авжеж, гадаю», — відказала Маркета.

«То як, на твою думку, маю я право залишатися в партії чи ні?»

«Ні, Людвіку, на мою думку, не маєш».

Я знав: якщо я встряну до цієї гри, яку розпочала Маркета і яку переживала, здавалося, від усієї душі та з великим пафосом, то доможуся всього, чого марно прагнув доскочити впродовж усіх попередніх місяців: у пориві рятівної пристрасті, що рухала нею, немов паровий двигун кораблем, вона, звісно ж, віддасться мені. Звичайно, за однієї умови: що її рятівна пристрасть знайде задоволення; а щоб це сталося, потрібно, щоб об’єкт спасіння (на жаль, це був я!) погодився визнати свою велику, просто-таки величезну провину. А для мене це було неможливо. Я вже був близький до того, щоб оволодіти Маркетиним тілом, але не міг прийняти його такою ціною, нездатний був визнати провину і погодитися з таким нестерпним вироком; не міг я навіть чути, що людина, яка могла б стати мені близькою, визнала цю провину за мною й погодилася з тим вироком.

Не погодився я з Маркетою, не прийняв її допомоги і втратив її; та чи можна з певністю сказати, що я справді почувався невинним? Звичайно, я весь час запевняв себе, що вся ця справа має комічний характер, та водночас почав бачити ті три фрази очима розслідувачів моєї справи; ті фрази почали жахати мене: можливо, під їхньою блазенською личиною крилося щось і справді серйозне, тобто, може, я так і не зіллявся до останку з партією, може, ніколи і не був достеменним пролетарським революціонером, а тим, хто внаслідок простого рішення «долучився до революціонерів» (слід зауважити, причетність до революції ми розглядали не як особистий вибір, а як самісіньку сутність, ти або ж є революціонером і становиш одне ціле з революційним рухом, або тільки хочеш бути ним; але тоді ти постійно гризешся, бо почуваєшся винним через свою відмінність).

Коли сьогодні я міркую щодо тієї ситуації, за аналогією мені спадає на думку незмірна сила християнства, яке весь час нагадувало віруючому про його засадничу і постійну гріховність. Отак і я (та й усі ми) весь час стояв, похнюпивши голову, перед революцією та її партією, тож потроху пройнявся ідеєю, що текст моєї листівки, яку я задумав як фарс, був усе ж таки переступом, і внаслідок цього в моїй голові почала народжуватися самокритика: я казав собі, що ті три фрази не просто так спали мені на думку; вже до того (і, звісно ж, небезпідставно) товариші закидали мені «пережитки індивідуалізму»; я казав собі, що став надто вже пишатися, самовдоволено тішитися своєю освітою, своїм студентським званням, своїм інтелігентським майбутнім і що мій батько, який загинув у концентраційному таборі під час війни, напевне мого цинізму не зрозумів би; я докоряв собі, що, на превеликий жаль, його пролетарський дух вичерпався в мені; закидав я собі численні неподобства, аж дійшов висновку, що слід погодитися з покаранням, що воно необхідне для мене; відтоді зусилля мої скеровані були лише до одного: щоб мене не вигнали з партії, затаврувавши як її ворога; жити на світі визнаним ворогом того, що обрав я з юних літ, того, чим по-справжньому дорожив, уявлялося мені просто-таки жахіттям.

Оцю самокритику, яка була водночас і благанням про захист, либонь, разів сто повторював я подумки, разів із десять перед усілякими комітетами та комісіями і врешті повторив на загальних зборах нашого факультету, де Земанек виголосив про мене і про мій злочин вступну доповідь (ефективну, блискучу, незабутню) й від імені партійної організації запропонував виключити мене з партії. Після того як я виступив зі самокритикою, розпочалася дискусія, проте була вона не на мою користь; ніхто не заступився за мене, тож урешті всі (сотня людей, викладачі й найближчі мої однокурсники), авжеж, усі до одного попіднімали руки і проголосували не лише за те, щоб виключити мене з партії, а навіть (цього я вже й не чекав) за те, щоб позбавити мене права на подальше навчання в університеті.

Наступної ночі після тих зборів я сів на поїзд і подався додому, проте рідна домівка не стала мені підтримкою, бо впродовж кількох днів я не зважувався розповісти про моє лихо матінці, яка страшенно пишалася тим, що я студент. Навпаки, наступного дня я пішов у гості до Ярослава, колишнього однокласника і керівника оркестру цимбалів, де грав іще тоді, як навчався в ліцеї. Він дуже зрадів, коли я став на порозі: за два тижні мало відбутися його весілля, і він хотів, щоб я був у нього за свідка. Хіба ж відмовиш давньому другові? Отож залишалося тільки відсвяткувати моє падіння на весільному гулянні.