Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Це ж ти, Адась, малий солодкий Адась із золотим волоссям. У тебе були такі кучерики, донька в тебе вдалась…

Тато Опти автоматично гладить лисину й усі вибухають сміхом, а він каже:

— Може, краще їй не вдаватися.

Тільки мама не сміється, напружено слухає, наче боїться, що бабуся скаже ще щось. Адже вона її не зупинить.

— Пам’ятаю, як ти, Адасю, був колись закоханий у Ганю!

І всім стає якось незручно. На щастя, Оптин тато озивається першим і рятує ситуацію.

— Я вас теж чудово пам’ятаю. Ви зовсім не змінилися.

Чи це мало б означати, що бабуся завжди була такою до болю щирою?

Це приємний, але й дивний вечір. Бабуся в якийсь момент каже, що втомилася, тож ми перебазовуємося до кухні. Потім зникає Віка, мабуть, після вчорашнього ще не виспалась, бо в неї теж злипаються очі. Лишаємося ми, і теж хочемо сховатися на трошки в моїй кімнаті, але я не знаю, чи так годиться. Урешті обережно питаю, чи можемо ми на хвилинку піти, бо я хотів би дещо показати Опті в комп’ютері, а дорослі квапливо погоджуються й кажуть, що їм потрібно поговорити. І йдуть на балкон. Мабуть, щоб ніхто їх не почув.

А ми зачиняємо двері й цілуємося, цілуємося, цілуємося. І так без кінця.

Вранці, коли ми прокидаємось, мама готує нам сніданок. Їмо яєчню й дивимося, як падає сніг.

— Я рада, що ти повернулася.

— І найближчим часом нікуди вже не поїду.

— Справді? — кидаюся їй на шию й думаю, що кращої новини й бути не може. — Дівчата з мого класу казали, що ти доглядаєш літніх людей, а вони німці, які під час війни вбивали поляків.

— Ох, Віко. Кожен має право на догляд, навіть погані люди. Зрештою, то була війна. Поляки теж стріляли в німців. Іноді їх змушували до цього обставини. Окрім того… мушу вам у дечому зізнатися. Я вирішила сказати вам, хоч спочатку приховувала це.

— У чому? — питаюся, бо звучить загадково.

— Я… від певного моменту вже менше доглядала хворих. Частіше прибирала.

— Тобто як прибирала? — Фелікс виглядає обуреним.

— Отак… Бо коли я поїхала цього разу, то в мене не було жодної роботи на прикметі. Та заміна закінчилася. І хтось порекомендував мене прибирати. А тоді ще хтось… це таке собі ББС, баба бабі сказала, що полька добре прибирає. Соромно, га?

— Ні, — заперечує Фелікс. — Робота — це робота, ну що ти, мамо. Шкода, що тобі довелося це робити. Через нас.

— Як це — через вас?

— Ну, бо через нас. Бо ми є.

— Не жартуй, Феліксе. Не через вас, а заради вас. А чим би було моє життя без вас? Мені шкода, що у вас у школі виникли неприємності… А насамперед через те, що сталося з тобою, доню… Я не можу спокійно думати про це. І обіцяю… Постараюся… знайти якусь роботу тут. Навіть, якщо доведеться прибирати.

І тоді Фелікс каже, що може віддати мамі свій приз, що хай це небагато, але стане в пригоді, і мама дуже зворушена, але каже, що ні, і якось упораємося. Бо вона більше не хоче їхати й залишати нас. Ніколи-преніколи.

Це дивно. Справді. Такого ніхто з нас не очікував і взагалі неясно, що про це думати. Навіть не знаю, як розповісти. Може, від початку.

Минуло кілька місяців, зовсім, як в одній з тих пісень, що їх співає Опта. І там далі такі слова: «Ось таке воно, хлопці, таке воно — пекло». [12] 3 пісні «Ach, kiedy znowu ruszq_ dla mnie dni» Яцека Ружанського (прим. пер.) . Ні, мама більше не поїхала до Німеччини. І не стала прибиральницею в Польщі. Вона знайшла роботу медсестри в приватній лікарні. І нарешті нам перестало постійно бракувати грошей.

Але сталося ще дещо. Мама почала зустрічатися з батьком Опти. Зустрічатися, якщо ви розумієте, про що я. То в театр, то на каву, то погуляти. Ходила, як п’яна, а очі сяяли, мов вифлеємська зірка. Чесно кажучи, нам це зовсім не подобалося. А коли ми з Оптою підгледіли, що вони цілуються, то взагалі впали в розпач.

І тепер так: завтра сюди переїздить Опта з татом. Тато мешкатиме в маминій кімнаті, а Опта в другій кімнаті на мансарді, коло бабусі, бо та кімната завжди була вільна, тільки якісь речі там лежали.

Ні, мені нічого для мами не шкода, а особливо кохання, але що нам із цим робити? Ми тепер будемо майже родиною, як брат і сестра! Як із цим жити? Не знаю, може, їм варто було й про це подумати, перш ніж зустрічатися? Чесно кажучи, я розлючений.

Та до моєї кімнати саме зазирає Опта, тримаючи в руках коробку із книжками й котячий лоток.

— Поставлю в туалеті внизу. Бо знаєш, краще, щоб коти були внизу, у мене на них, усе ж таки, трохи алергія.

— От, власне, — кажу. — Мені здається, ти останнім часом менше кашляєш.