Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Ну, так, вона — так… Але якби не ти, я б, напевно, здурів, розумієш?

— Ну, якраз на цьому й полягає дружба, — відповідає вона, — щоб підтримувати одне одного.

Не знаю чому, але слово «дружба» завжди болісно врізається мені в мозок. Бо вже знаю, зрештою, давно вже знав, що для мене це щось значно більше, ніж просто дружба.

І це магічна мить, я знаю, що мушу сказати їй це зараз, а не колись потім, незалежно від того, як вона відреагує.

— Опто… — шепочу я, бо голосові зв’язки немов перестали мене слухатись, — для мене… це щось більше, ніж дружба.

Западає тиша.

— Справді? — питається.

— Справді. Бо я… здається… а точніше напевно кохаю тебе.

Знову тиша. Дивлюся на неї, а вона… Просто всміхається. Всміхається так гарно, як ніколи до цього, гарніше, ніж тоді, коли я вперше її побачив. І мені не лишається нічого іншого, окрім як поцілувати цю усмішку. Ми цілуємося, аж раптом починає сніжити. Опта на мить відривається від мене. На коротку мить.

— Поглянь, — каже. — Перший сніг.

Гадки не маю, котра година, коли повертаюся, стрибаючи від щастя на одній нозі по плитах тротуару. Знаю лише, що ми довго сиділи на тій лавці й цілувалися так, як я міг собі лише мріяти. І знаю, що завтра буде новий день, і ми виступатимемо на концерті, і що навіть якщо зіграємо дуже погано, це не важливо, бо я просто кохаю її. І що кожен наступний день буде найкращим днем у житті, навіть, якщо її саме не буде поруч. Бо вона просто є.

Тато, мабуть, страшенно хвилювався, бо випив півпляшки коньяку, чекаючи на мене, хоч він радше непитущий, і мені довелося все йому розповісти, хоч я й падала з ніг. Він дивувався, що Фелікс так довго мене проводжав, але, звісно, я нічого йому не сказала, хоч не певна, що він не здогадався, бо дивився на мене з підозрою. Я тікаю до кімнати, щоб обміркувати все на самоті.

У житті людини трапляються моменти, коли змінюється все. Мить, коли тебе цілує хлопець, в якого ти закохана, безсумнівно, одна з них. Коли він сказав, що кохає мене, мені здалося, що серце впало десь до шлунку. Якісь мудрі вчені заявили б, напевно, що це фізіологія, адреналін чи щось типу цього (може, навіть Фелікс так би сказав, у нього постійно є якісь наукові теорії), проте жодна наука не могла б цього описати. Загалом, думати про це марно, це треба просто пережити, хоч раз. Тоді в людині все змінюється, ціле сприйняття світу. Це так, наче всі елементи пазла опинилися на своєму місці, бо раптом розумієш, що в житті найважливіше. От тільки не знаю, чому я йому нічого не відповіла. Адже мені хотілося. Але я не змогла.

Напускаю гарячу ванну. Додаю до води соснову піну й сиджу в ній. Обожнюю це. Заплющую очі й переживаю все ще раз. А тоді вдягаю свою улюблену піжаму, рожеву, вона фланелева й тепла, і настає абсолютне блаженство. Хочу, щоб мені наснилися чудові сни. І добре відпочити перед концертом. Йду поцілувати тата перед сном.

Тато допитливо дивиться на мене.

— Ти така… ти зараз виглядаєш точнісінько, як мама, — каже він сумно. — Ти виглядаєш, як твоя мама, коли я вперше поцілував її.

Завмираю. Я не хочу, щоб він дізнався. Звісно, ми близькі, але виливати душу власному батькові попри все якось незручно.

— Добраніч, тату.

Але він не слухає, розповідає далі.

— Знаєш, спочатку це твоя мама була більше закохана.

— Справді? — цього вони мені ніколи не казали.

— Бо так інколи трапляється. Що другій людині потрібно більше часу. У мене була… ну, неважливо.

— От якраз важливо!

О, ні, якщо вже почав, нехай договорює.

— Ну, гаразд. До знайомства із твоєю мамою я пережив таке… ну, нерозділене кохання. Це була моя однокласниця. Майже всі роки в ліцеї я любив цю дівчину, кілька разів мені навіть вдалося витягнути її кудись, і я вважав її своєю дівчиною… Але потім вона зустріла когось іншого. Ну, так. Я рік ходив, як причмелений, пізніше наші шляхи розійшлися. І тоді я познайомився із твоєю мамою. Спочатку вона мені просто подобалася, це вона більше… сказала мені, коли ми вже були разом. Що закохалася в мене з першого погляду.

— А ти потім ніколи не бачив ту дівчину?

— Ніколи.

— Може, пошукаєш її на Фейсбуці?

— Я шукав, — зізнається батько. — Але вона, напевно, змінила прізвище. Я навіть думав… це дурня.

— Що давнє кохання не вмирає?

— Загалом не знаю. Але через рік після маминої смерті я подумав, що не хочу жити сам. Розумієш?

— Розумію.

— Ти колись пожартувала, щоб я зареєструвався на якомусь сайті знайомств. Я зробив це давно.